Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

—  Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся.

Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття!

—  Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу.

Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу.

—  Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника.

До нього підступила жінка з черги в хакі.

—  Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп!

Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього.

—  О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк.

—  Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута.

—  Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені...

—  Отрута як для душі, так і для тіла.

—  Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте...

—  Ніколи! – заволав Дикун.

—  Але ж послухайте, колеґо...

—  Викиньте її геть, цю жахливу отруту.

Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла.

—  Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов...

Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі.

—  Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися?

Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю.

—   Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми...

Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку.

—   Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду.

—   Хто це дзвонив? – здивувався Бернард.

—   Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною?

Вони побігли вдвох до ліфтів.

—   Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми.

Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження.

—   Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд.

—   Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп.

—   Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні!

Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад.

Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку.

—   Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду!) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах.

Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав:

—  На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ!

Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених