Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Державний секретар США Лапсінг взагалі вважав, що українці нездатні утворити свою державу. «Необхідно мати певний рівень виховання, – зухвало твердив він, – щоб воно стало зрілим для автономії». Йому підспівували італієць Сонніно та міністр закордонних справ Англії Бальфур, який говорив: «Русинська більшість відстала, неграмотна і зовсім нездатна нині бути самостійною»[349]. Отже, польська комісія зробила висновок, що Східну Галичину необхідно негайно окупувати польськими військами повністю, причому без усіляких демаркаційних ліній. Плебісцит планувалося здійснити в далекому майбутньому.

Остаточне рішення щодо Східної Галичини Верховна рада прийняла після короткого розгляду рекомендацій польської комісії:

«Париж, 26 червня 1919.

Генеральний Секретаріат Мирової Конференції має честь переслати Укрїнській делегації в залученню текст рішення, принятого 25 червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав.

Се рішення зателіграфовано того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польське правительство, а військові представники союзників у Польщі (маршал Франції Фош. – Авт.) українське правительство.

25 червня 1919.

Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.

Се уповноважиеннє в нічим не пересуджує рішень, які Найвисша Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини»[350].

Цікаво, що тільки улітку 1921 р. урядові Є. Петрушевича у Відні став відомим повний текст підступної постанови Верховної ради, яка призначалася для галичан, але не була оголошена в оригіналі. Вона зазначала:

«Найвисша Рада Мирової Конференції постановляє:

1. Що польське правительство уповажняється окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч;

2. Що польському правительству дається уповноваженнє ужити всі свої військові сили включно з армією генерала Галлера в ціли переведення сеї окупації;

3. Що польське правительство буде уповноважене завести цивільну адміністрацію в Східній Галичині, як заключить з головними союзними і принятими до союза державами умову, яка мусить запоручити по змозі автономію сеї території, як також політичну, релігійну й особисту свободу населення;

4. Що та умова буде в останній інстанції опиратися на праві самовизначення Східної Галичини щодо його державної приналежносте; час сього вирішення буде означений головними союзними і принятими до союза державами або тим органом, який вони до сього уповажнять…»[351]

Суттєва різниця між текстами полягала, за висловленням М. Лозинського, у тому, що за повною постановою «сувереном Східної Галичини являються держави Антанти, а Польща є тільки окупантом сього краю».

Оцінюючи діяльність делегації ЗОУНР у Парижі, слід відзначити, що, знаходячись у надзвичайно несприятливих умовах, часом у ворожому оточенні, представляючи невизнану державу, вона зробила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету. «Навіть ворожі українському народові імперіалістичні кола Заходу в особі Паризької мирної конференції, – писав український історик Юрій Сливка, – хоч і формально, але змушені були офіційно визнати за східногалицьким населенням право на самовизначення і ствердити, що Східна Галичина і Західна Волинь є українською національною територією, яка не входить в етнічні і політичні кордони Польщі»[352].

Продовжуючи свою діяльність у Парижі, делегація ЗОУНР 2 липня відповіла нотою протесту, у якій ще раз довела право галичан на суверенітет, осудила окупацію краю, Антанту, що віддала «українське населення українського краю під панування його найбільшого ворога». Подібні заяви неодноразово обнародувались і згодом. У липні в складі делегації відбулися зміни: група Г. Сидоренка відокремилась від галичан.

Вважаючи свої завдання виконаними, Д. Вітовський, який весь час нудьгував за рідним краєм, бойовими побратимами, 7 липня покинув береги Сени. Він хотів скоріше дістатись до Кам’янця-Подільського – Ставки Директорії, а відтіля до своїх. Вітовський знав, що з міста Бреслау на Україну літаками перевозили гроші, які друкувалися в Німеччині, і вирішив скористатися нагодою.

Уранці 4 серпня зафрахтований Директорією величезний п’ятимоторний літак піднявся з аеродрому в Бреслау і взяв курс на схід. На його борту, крім шести членів екіпажу, були два пасажири: полковник Дмитро Вітовський і його ад’ютант чотар Юліан Чучман. Близько дев’ятої ранку літак вибухнув у повітрі і його уламки впали на околиці міста Ратибор. Всі вісім чоловік загинули[353]. Похорон Д. Вітовського і Ю. Чучмана відбувся в Берліні на Центральному цвинтарі у присутності численної української громади, в тому числі делегації УГА на чолі з отаманом Г. Коссаком[354]. Справу батька продовжив син Ярослав. Як свідчить недавно виявлене в архіві ЦК КПУ повідомлення Станиславівського обкому особисто М. Хрущову, навесні 1946 р. війська НКВС захопили в бою на Сколівщині пораненого заступника начальника старшинської школи УПА «Олені» поручника Ярослава Вітовського, «сина військового міністра петлюрівського уряду». Зазначалося також, що «Зміюка» (псевдо) 1940 р. закінчив військово-повітряну школу у м. Енгельсі. Невдовзі він, лейтенант Червоної Армії, вступив у лави Української повстанчої армії, командував відтинком «Маківка»[355].

Постанова Верховної Ради країн Антанти була зустрінута у Галичині як чергова акція нехтування інтересами українського народу, як ляпас галицькому урядові і підступний удар по знесиленій УГА. Настрої широких стрілецьких мас у ті дні висловив часопис «Український скиталець» такими гіркими словами:

Ой ті ж мені веселитись

У лиху годину,

Запродано мене вчора,

Як тую скотину.

Продав мене ситий Париж

Голодній Варшаві,

Втішаються нині наші

Вороги лукаві.

Лучше було б не дожити,

Полягти у бою

І не чути як торгує

Захід головою.

Як вже згадувалося, з благословення Антанти вже 28 червня польські війська розгорнули наступ по всьому фронтові. Зупинені на рубежі Чорткова, вони після короткого перепочинку на початку липня відновили активні дії. Частини Галицької армії билися за кожен метр своєї землі. Але не вистояли. 16–17 липня розгорілися запеклі бої на рубежі Збруча. Під натиском ворога галицькі війська переправилися через Збруч і опинилися, таким чином, за межами батьківщини у трикутнику річок Збруч і Дністер на клаптику подільської землі в районі Кам’янця-Подільського. Поки що її контролювали війська Дієвої армії Симона Петлюри, затиснуті тут військами Радянської України.

Так поразкою українців закінчилася національно-визвольна війна ЗУНР та її армії проти агресії буржуазної Польщі, за спиною якої стояли могутні Антанта і США. Та, мабуть, вина армії в цьому – найменша. «Розуміється, озброєні по останньому слову „науки організованого убийства“ ці дивізії (армії генерала Галлера. – Авт.), – зазначав Володимир Винниченко, – мали багато переваги над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки стримували наскоки антантського злодійкуватого хама, а ще й