Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

268
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр." автора Микола Романович Литвин. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 104
Перейти на сторінку:
не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно, героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції»[356].

Слід підкреслити, що однією з визначальних причин успіху польських військ і, відповідно, поразки Галицької армії в операціях 1919 р. (і взагалі українсько-польській війні) була наявність вишколеного і досвідченого командного складу. 1 червня 1919 р. на Галицькому фронті воювали 29 польських генералів, середній вік яких становив близько 50 років. Вони мали вищу військову освіту, 25—30-літній стаж служби в австрійській або російській арміях, неабиякий бойовий досвід. Із 16 польських тодішніх і майбутніх генералів броні 11 брали участь в українсько-польській війні, серед них Бербецький Леон, Галлер Йозеф, Івашкевич Вацлав, Розвадовський Тадеуш, Сікорський Владислав, Шептицький Станіслав, Токаржевський Тадеуш, Зєлінський Зигмунд, а також генерали дивізії Дембінський Стефан, Гейдукевич Едвард, Єджієвський Владислав, Карпіцкій Александр, Конаржевський Даніель, Кулінський Мечислав, Лямезап – Сален Роберт, Лянгнер Владислав, Маєвський Стефан, Мінкевич Генріх, Павлюк Даніель, Пухальський Станіслав, Роя Болеслав, Сшелєцкій Віктор та ін.[357]

У той же час, зокрема на 1 червня 1919 р., у Галицькій армії не було ні одного українського генерала і лише пізніше ними стали двоє: Мирон Тарнавський і Осип Микитка (без вищої військової освіти). Якщо у польських військах бригадами командували досвідчені генерали, то в Галицькій армії їх очолювали, як правило, молоді отамани (майори): Роман Дудинський, Осип Букшований, Сень Горук та ін. Корпусами ж командували підполковники і полковники Г. Коссак, О. Микитка, М. Тарнавський, тоді як у Польщі – майже завжди генерали дивізії, броні. Не важко уявити ситуацію з командним складом у куренях, сотнях, чотах – там, де часто вирішувався успіх бою. Уряд ЗУНР і Державний секретаріат військових справ намагалися вирішити проблему шляхом запрошення на високі посади старшин і генералів австрійської та російської армії або УНР, які не завжди виправдовували надії. До того ж ці заходи неоднозначно сприймались галицькими старшинами. Слід зазначити, що уряд і військове міністерство недостатньо піклувалися національними військовими кадрами: не створили жодного учбового закладу підготовки вищого командного складу, слабо застосовувалися присвоєння військових звань, відзначення урядовими нагородами, популяризація в пресі. Отож не дивно, що навесні 1919 р., у розпал війни, в УГА служило лише 1412 офіцерів усіх рангів. З погляду потреб боєздатної армії це було неймовірно мало[358].

Незважаючи на катастрофу, важку поразку армії, ні уряд ЗУНР, ні командування УГА, ні ті сорок тисяч старшин і стрільців, які були в бойовому строю, не вважали війну проти польських загарбників закінченою. По-різному вбачали вони шляхи визволення краю, але в одному були єдині: вся боротьба – попереду.

Кровавої борби сумний фінал:

Додолу нахилились наші стяги.

Побідно пре нас взад вражий вал,

Лише горить від сорому й зневаги.

Ще десь там рвуться стрільна у ріллі,

Та наші мовкнуть сумно вже гармати.

Останній клаптик рідної землі

I той прийдеться ворогові дати.

Ідуть утомлені борці. Борці?

Хіба ж нас можна звати ще борцями?

Порожній кріс несемо у руці

І йдемо шляхом босими ногами.

Аж залунав над військом новий зов:

За Збруч! За Збруч! Туди наш шлях до волі!

Ми через Київ вернемося знов!

Зневіру геть! І геть всі думи кволі!

«За Збруч! За Збруч» – підхопили лани.

А гомін йде подільськими ярами:

«У бій новий! Писати для вітчини

Історію кровавими рядками!»

Ці поетичні рядки написав 17 липня 1919 р. поет Федір Невестюк[359].

За Збруч! Туди наш шлях до волі!

На допомогу нам прийшли брати-галичани

З пекельним болем у серці Євген Петрушевич прийняв рішення про відступ армії за Збруч. На нараді за участю делегації УНР і командування УГА 15 липня диктатор із роздратуванням заявив: «Що буде з нами на Великій Україні? Як поставиться до нас нарід? Випадок з 5-ю галицькою бригадою (яку ворожо зустріли за Збручем. – Авт.) є пересторогою. А як складеться співпраця наших урядів і наші взаємовідносини? Чим ми заосмотримо нашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п’ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?»[360].

Симон Петлюра декілька разів приїздив до Заліщик, щоб остаточно схилити на свій бік диктатора. Представники УНР уживали все своє красномовство, щоб переконати галичан приєднатися до них і на деякий час разом з ними і поляками виступити єдиним фронтом проти червоної Москви. Після розгрому радянських частин і визволення Києва, доводили наддніпрянці, надійде черга і до Галичини. Генерал М. Капустянський згадував, що диктатор до кінця не здався, дав лише «напівзгоду» перейти за Збруч. І коли делегація Дієвої армії прибула для встановлення взаємодії до Начальної команди, галичани ще довго вагалися, бо, як з’ясувалося, «мали пристійні пропозиції більшовиків, які обіцяли надати допомогу у їх боротьбі з Польщею, негайно дати зброю і боєприпаси». І тільки коли приїхав С. Петлюра і пообіцяв Є. Петрушевичу ліквідувати міністерство у справах Галичини і замінити соціалістичний уряд Мартоса, – справа зрушилася.

Галицька армія перейшла Збруч у непростий час. Кинувши основні сили українського фронту проти Дієвої армії, радянські війська зайняли майже все Правобережжя. XII і XIV армії фронту мали перевагу над нечисленним військом Директорії. Але весною 1919-го на Україні вибухнули протибільшовицькі повстання, розгорнули наступ з Дону Денікін, а з Заволжя – Колчак. Все це полегшило ситуацію для УНР. 24 травня штаб Дієвої армії заключив перемир’я з поляками і кинув частини запорожців і січовиків на Проскурів. В його околицях розгорілися запеклі бої. Та на початку липня Червона армія зайняла Проскурів і в ході боїв протягом тижня затисла Директорію на клаптику території розміром 35 на 55 кілометрів в районі Кам’янця-Подільського.

Скориставшись ситуацією, командувач військами Півдня Росії А. Денікін 19 травня розпочав наступ на Москву, а лівим крилом – на Україну. Його угруповання – 40 тис. солдатів та офіцерів – зайняло Донбас, Крим, міста Харків, Полтаву і Катеринослав. 6-тисячний корпус генерала М. Бредова пішов на Київ, 15-тисячний корпус генерала А. Шиллінга – на Херсон – Миколаїв – Одесу, а кавалерійський корпус генерала Шкуро після оволодіння Катеринославом наступав на північ[361].

Становище більшовицьких і білих армій на Україні ускладнив могутній повстанський рух. Тим більше, що до нього приєднались цілі армії отаманів Н. Махна і М. Григор’єва. Тільки з квітня до середини липня 1919 р. Україною пронеслось 328 різної сили антирадянських повстань[362]. За деякими даними, в ті дні у 60 крупних загонах України нараховувалося близько 100 тис. повстанців. Крім того, на

1 ... 52 53 54 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."