Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Легенда про безголового 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про безголового"

411
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Легенда про безголового" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 55
Перейти на сторінку:
легше i швидше.

Тепер я стояла бiльш упевнено. Продовжимо атаку дiрки.

Скiльки рухiв я зробила ще — не рахувала. Та раптом, штрикнувши над собою черговий раз, я наштовхнулася на порожнечу, втратила рiвновагу, впала, заплющила очi, а коли розплющила — побачила над собою тоненький, як трубочка для коктейлю, промiнчик свiтла.

I повiтря.

Його було небагато, та я вiдчувала його. Хотiлося стати над продовбаною дiркою, розкрити рота, i дихати, дихати, дихати…

Сили раптово залишили мене. Я не могла змусити себе пiдвестися. Лише з четвертої спроби стала на ноги, потiм — на свої камiнцi, штрикнула залiзякою в дiрку, потроху розширяючи її. А потiм почалися справжнi галюцинацiї.

Менi здалося, що там, з того боку, хтось ходить. Потiм щось велике вломилося в мою дiру, почулися звуки, схожi на людськi голоси. Рештки здорового глузду пiдказували: згори хтось намагається ломом вiдважити бетонну плиту.

Але з'ясовувати, так це, чи нi, було вже вище моїх сил. I без того я використала всi свої прихованi резерви, про iснування яких навiть не здогадувалася.

Свiтла над головою потроху ставало бiльше. Щiлина збiльшувалася.

Досить.

Я знову пiрнула в темряву.

Ще вересень

БЕЗ ПРОТОКОЛУ

Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.

Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала — i тут же свiтло заступила чиясь постать. Тамарин голос:

— Що, Ларисо?

— Його спiймали?

— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!

Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.

Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.

— Уже не гориш.

— Його спiймали?

— Нi. Хто там є?

Знову голка. Знову гойдалка.

Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.

— Пити, — попросила я.

Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:

— Його спiймали?

— Усе нормально. Уже спiває на допитi.

Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.

Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.

Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.

Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.

Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.

Це потiм з'ясувалося: Бондар, отримавши фору в пiвтори години, встиг на швидку руку зiбратися i дiстатися до Хмельницького. Що вiн там робив i де переховувався наступнi тридцять шiсть годин — невiдомо. За цей час Жихар вирахував мiсце мого поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене з собою, як заручницю. Потiм передумав: якщо вiн подався в бiга, заручниця зв'язуватиме йому руки. Стас i Тамара боялися навiть подумати, що вiн мiг мене вбити. Потiм вирiшили: навiть якщо i вбив, мусив десь заховати труп, причому — добре заховати.

Про руїни Жихар подумав вiдразу. I вже коли їх обшарювали, на очах у здивованих оперiв ляснув себе по лобi — там же була дiрка в землi, там же пiдземелля! Поки одна група збивала замок i викликала мiсцеву бригаду МНС, друга разом iз Жихрем кинулася зсувати плиту з «дигерського» проходу. Мене знайшли непритомною там на початку дев'ятої ранку.

У полонi пiд землею я пробула майже дванадцять годин.

Струс мозку, сильне нервове виснаження. Бiльше пошкоджень не було, але цього виявилося з головою: я пролежала пластом майже двi доби. Увесь цей час мiлiцiя шукала Бондаря. Стас сидiв бiля мене — вiн уже не працював у органах, тому ловили втiкача без нього. Час вiд часу його змiняла Тамара, її залишили в оперативно-слiдчiй групi, пiдсиленiй до десятка абсолютно рiзними людьми, котрi з успiхом заважали одне одному. Лiза Потурай нiкуди тiкати не збиралася, спокiйно повернулася до Подiльська сама, прийшла в мiлiцiю i пiдтвердила: так, колись вона була одружена з Анатолiєм Бондарем, розлучилася, таке трапляється. Коли перебралася з чоловiком до Подiльська, зустрiла його тут цiлком випадково — теж буває. Але жодних стосункiв, окрiм дiлових, з ним не пiдтримувала. Подумаєш — колишнiй чоловiк.

Її вiдпустили. Звинувачення у спiвучастi в убивствi свого чоловiка, а заодно — Михайла Дорошенка i Едуарда Сизого, вiдкинула з ходу, навiть пообiцяла подати до суду за наклеп i просто з прокурорського кабiнету подзвонила якомусь своєму адвокату.

Проти неї справдi нiчого не було.

А Бондар через двi доби об'явився сам. Приїхав на машинi додому, наче нiчого не трапилося. Подякував сусiдовi за те, що пожалiв i погодував голодного собаку. Прийняв ванну: будинок обладнаний водогоном. Коли за ним прийшли, вiн саме голився i попросив його почекати.

За пiвгодини писав «чистуху»: зiзнавався в умисному вбивствi Степана Притули i замаху на вбивство Лариси Гайдук.

— Ситуацiя така, —

1 ... 51 52 53 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про безголового», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про безголового"