Читати книгу - "Якби"

Тепер у мене були підстави не брехати і втілити експеримент у життя в чистому вигляді. І я, затамувавши подих, чекала на відповідь.

Вона була настільки банальною, що мені здалося, що стала героїнею якогось серіалу.

Спочатку Мирось вимовив замислено-загрозливе і досить глибокодумне: «Та-а-а-ак…» Потім сказав, що він в цьому й не сумнівався, адже надто несподівано я «завіялася лікуватися». Далі йшло ще декілька коронних фраз із приводу мого морального стану, що саме зараз «проявився», адже моє виховання «завжди кульгало на всі ноги».

Була ще парочка уколів щодо чорної невдячності за все те, що він для мене зробив (перелік був велетенським — за все життя не відпрацювати і перших п’ятьох пунктів!). Остаточним вердиктом пролунало те, що недаремно Бог «шельму мітить». Мирось навіть спробував перекривити моє затинання, але плюнув, вхопив за плечі, вдавив у матрац, кілька разів добряче струсонув і шість разів повторив запитання: «Хто він?!»

Я підскакувала під його дужими руками, але була вже «не тут», тому що зловила себе на тому, що здатна бачити все це збоку і при цьому — думати!

В такій от ситуації! Я думаю і страшенно дивуюсь тому, що, як виявилося, у людини «не було жодних сумнівів» щодо мене. Жодних! Всі десять років — жодних сумнівів у тому, що «пригрів на грудях змію».

Це було так дивно.

Просто дивно, і більш нічого.

Але й прикро: а якби це був лише жарт, розіграш, той дурнуватий експеримент, про який говорила Томочка? Як би він зміг повернути все назад після сказаного?

— Дякую, — сказала я. — Дякую…

І почала вбиратися в перше, що потрапило до рук. Він висмикував речі і знову закидав до шафи. Я діставала інші.

За цим веселим заняттям нас і застав дзвінок у двері. Замкнувши шафу на ключ, Мирось кинувся до своєї «швидкої допомоги».

В коридорі залунали голоси — його новий, незнайомий, надто дзвінкий, істеричний і тихе туркотіння Томочки.

Потім все стихло.

Пішли на кухню, зачинили двері.

Я сіла на ліжко, важко дихаючи і міркуючи, як би мені вибратися звідси, адже вони там, певно, зайняли «кругову оборону».

Але за мить до спальні увійшла Томочка. Увійшла, як до палати з хворою, — зі співчутливим виразом обличчя і червоними від хвилювання щоками.

Я поглянула на неї новим зором. Вона досі була схожа на Одрі Хепберн, навіть виглядала набагато краще за неї в її роки, адже Одрі померла від раку і на останніх фотографіях виглядала надто висохлою і втомленою.

Томочка сіла поруч і взяла мою руку, мов добрий лікар.

— Це правда? — запитала вона.

— Що саме?

— Те, що ти сказала Миросику?

— Втілила твою ідею в життя, — посміхнулася я. — І можу сказати, що ти мала рацію: людина краще пізнається при розлученні.

— Отже, це неправда? — зраділа вона.

— Ні, це правда, — сказала я. — Коли будеш записувати свої дослідження, не забудь вказати, що такі експерименти не можна проводити безпідставно.

Вона провела рукою по моїй скуйовдженій голові:

— Я тобі не вірю.

Я розчулилась: виявляється, Томочка не вважала мене «пригрітою змією». Вона сказала і зробила те, що мав би сказати і зробити Мирось. Але його потяг вже був далеко позаду.

— Це правда, — повторила я. — І я хочу розлучитись, доки не пізно. І доки у нього є ти.

Вона почервоніла ще більше.

— Не верзи дурниць! У вас хороші багаторічні стосунки, стабільні, підкріплені матеріальними і духовними цінностями…

— …двадцять п’ятий з’їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства… — скоромовкою підхопила я.

— Що? Та ти хвора! У тебе гаряче чоло!

— Хіба не пам’ятаєш, як я тебе вчила? — зареготала я і додала цілком серйозно: — А про свою діру в серці теж забула? Діру, в яку я влізла п’ятірнею кілька років тому, га? Адже якби не я…

Томочка дивилася на мене широко розкритими очима і мовчала. Майже так само, як тоді, в гастрономі. Але тепер її обличчя не світилося такою бездоганною біло-рожевою порцеляною і кутики вуст давно вже опустилися донизу. А в розкішній і охайній зачісці я помітила срібну низку сивини, яку ніколи не помічала.

— От тепер є шанс усе виправити… — тихо сказала я. — Людина не може жити з дірою в серці — рано чи пізно це закінчується дірою в голові.

Вона похитала головою:

— Минуле виправленню не підлягає. А все вже давно в минулому…

— Підлягає! — весело сказала я. — Якщо ми того захочемо! Варто лише знайти потрібну лазівку…

Можна лише уявити погляд, яким окинула мене Томочка. В ньому була непідробна схвильованість — але не тим, про що я сказала, а скоріше станом мого психічного здоров’я. Якщо так піде далі, то вона цілковито впевниться в тому, що треба викликати «швидку».

Вона ніяково мовчала, перетравлюючи мою пропозицію. Звісно, рішення має прийти до неї не сьогодні і не завтра — я її не квапила, але знала, що воно напевно буде. І тому навіть зраділа, коли вона перевела розмову на те, заради чого сюди й примчала.

— А хто він, де ви познайомились — у лікарні? — запитала вона.

Питання, сформульоване майже так само, як його поставив Мирось, пролунало м’яко — на нього хотілося відповісти.

— Це було давно, в вісімдесятих… А він досі живе сам, без мене. І це теж треба виправити.

— Тобто ти хочеш сказати, що в дитинстві у тебе був друг, якого ти зустріла зараз?

Я просто диву далася, наскільки чітко і просто Томочка сформулювала таку заплутану історію. На позір все виглядало саме так — досить пересічно і зрозуміло.

Я кивнула:

— Так, в дитинстві у мене був друг… Справжній великий друг. Але його давно вже немає. Проте я знайшла іншого. І він є.

— Я нічого не розумію, але ти впевнена, що робиш правильно? — тихо запитала Томочка.

— Я впевнена, що роблю правильно, щодо тебе, — сказала я. — А щодо себе, то впевнена лише в одному: я знаю, що таке любити.

Більше я нічого не сказала.

Дала зрозуміти, що розмову закінчено, відвернулась обличчям до стіни. І тактовна Томочка, кинувши на мене розгублений погляд, ретирувалась із кімнати.

Поки вона тут, поки буде заспокоювати Мирослава, у мене є шанс непомітно вислизнути з квартири. Я більше не відчувала її своєю, бути тут стало нестерпно. Все в ній промовляло