Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Свічка засичала й згасла, хоча мені було начхати — адже я маг і бачу в темряві. Знайти б тільки дорогу в лабіринті!

Як би діяв на моєму місці Оберон? Дуже просто: того разу він запам’ятав би дорогу й тепер просто повторив її, ось і все. Але я зовсім не пам’ятаю, куди йшла! Повз кам’яне ложе Майстра-Генерала… Ось так… До виходу із коридору… А тепер праворуч чи ліворуч? Я ж уже проходила тут. Ці стіни пам’ятають мій подих. Ця підлога знає мої кроки. То праворуч чи ліворуч?!

Неподалік гримнуло, і тонкою цівкою посипався пісок зі стелі. Я стисла посох і раптом чітко зрозуміла, що повертати треба ліворуч.

Новий поворот — праворуч, невеличкі сходи — нагору… Тут трохи назад, праворуч і знову праворуч. Переді мною був тепер коридор, вузький, з нерівною підлогою, що вела під укіс.

Я бігцем кинулася вперед. Здавалося, ще секунда — і мара зникне. Я перестану знати. Стіни перестануть пам’ятати. Я мчала в цілковитій темряві, тупіт віддавав луною під низькими зводами. Виступ — перестрибнути! Яма — перескочити! От і кінець коридору, тут ліворуч… Униз… І ще ліворуч… А що це там, попереду? Невже гвинтові сходи?!

Я вхопилася за серце. Не тому, що заболіло, а мимоволі наслідуючи маму: вона завжди хапалася за серце, коли відбувалося щось значне. Принц-бранець просидів в ув’язненні біс його знає скільки років, а зараз до його волі залишилися лічені хвилини!

Тепер я пішла навмисно неквапно, стримуючи себе, намагаючись заспокоїти дихання. Все-таки це героїчний момент. Такий, що можна й у кіно показувати. Зараз я ввійду в темну залу, де на підлозі шелестять смужелиці, й скажу принцу-бранцеві: ти вільний. Я, Ліна Лапіна, маг дороги Королівства Оберона, повертаю тобі те, що належить кожній людині по праву — Волю!

У мене дух перехопило від таких уявних слів і сльози виступили. А сходи все ближчали, ближчали, от я вже поставила ногу на нижню сходинку. Відсапалася — і почала підійматися, усе вище й вище, і вже чутно шурхіт, наче вітер грається горіховими шкарлупками, і видно слабке світло. Принц-бранець зважився запалити свічку? Бідолаха, він же осліпне, якщо весь час сидітиме в темряві…

Повіяло протягом. Я вхопилася за край люка, що веде назовні, от моя голова піднялася над підлогою…

— Магу, я знав, де тебе зустрічати.

Посох сіпнувся в моїй руці. Запізно. Я так поспішала, що дала маху і навіть не перевірила, чи немає попереду небезпеки. Принц-деспот, який стоїть перед опущеною кліткою, підніс арбалет і вистрілив мені в обличчя.

Стріла встромилася в посох під самим набалдашником. Секунду ми стояли один навпроти одного — стрілок, який від досади роззявив рот, і я, що загородилася посохом. Оперення стріли, мишино-сірого кольору, дрижало перед моїми очима.

Принц-деспот ні крапельки не змінився від нашої останньої зустрічі, хіба що фігурна засмага, що повторювала форму шолома, зблідла на вилицюватому жорсткому обличчі. Секунда — і мій ворог відступив за клітку, прикриваючись принцом-бранцем. Той стояв, учепившись у залізні прути, сильно примружившись — єдиний факел, закріплений на стіні його жорстоким братиком, швидше мучив бідолаху, ніж дозволяв хоч щось розгледіти.

Принц-деспот устав так, щоб спина бранця загороджувала його від мене:

— А ти надто спритна тварючко, дівчисько… Не рухайся. Я пристрелю і його, і тебе.

— Ні, — сказала я жалібно. — Будь ласка, дядечку-деспоте, не стріляйте. Я здаюся.

І розвела руками, наче відкриваючись. Набалдашник посоха повернувся до факела на стіні, і довгий холодний струмінь заюшив, як з поливальної машини.

Смолоскип засичав і погас, заполонивши зал огидним смородом. Трясучись, як мокра миша (мені до останньої миті здавалося, що погасити факел не вдасться), я відстрибнула вбік, а там, де я щойно стояла, просвистів метальний ніж.

Принц-деспот не бачив у темряві.

Причаївшись, я спостерігала, як він бочком обходить клітку, витріщаючи очі й роздуваючи ніздрі, заносить руку з іще одним ножем.

Я стукнула посохом по стіні й відскочила. Я думала, він метне ніж туди, звідки чутно було стукіт, але мій ворог виявився розумнішим. Вз-з-з! Усе повторювалося, все це вже було колись, але замість того щоб розколотися надвоє, ніж пролетів повз мою щоку й ударився об стіну.

Я змусила себе розсміятися:

— Ти забув, з ким маєш справу? Ти забув, що раніше вже метав у мене ножі і що із цього вийшло?

— Я бачу тебе, — прошелестів він. Під його підошвою масно хруснула необережна смужелиця. — Я бачу твої очі.

Хай йому грець!

Я примружилася. Висмикнула із посоха арбалетну стрілу. Кинула в принца-деспота, але не поцілила.

— Твій волохатий слуга обдурив мене, — мій ворог стояв, дивлячись точно в те місце, де я зачаїлася. — Він дав мені несправжній ключ. Я був упевнений, що ви більше не повернетеся, але — треба ж! — яка удача… А ти знаєш, де ключ від Печатки?

Холодок пробіг у мене між лопатками. Дотепер я була впевнена, що ключ в Уйми. А де тепер Уйма? І що із ключем?

— Давай домовимося, — принц-деспот безпомилково відчував зміни мого настрою. — Чого ти хочеш? Повернутися додому. Гаразд, я згоден допомогти тобі, тільки…

Він витяг щось із-за пазухи. Чирк-чирк — іскра блиснула в нього під руками, розгорілася у вогник, і тієї ж секунди подув вітру з мого посоха загасив полум’я, що народжувалося.

— Ти любиш темряву? — він з розумінням посміхнувся. — Я теж. Але до певних меж. Подумай, що буде, якщо я звелю своїм воїнам виколоти тобі очі. Нічому буде світитися зеленим полум’ям. Для тебе наступить темрява — назавжди! Назавжди!

Мене лихоманило. Я була вільна, зі зброєю в руках, і темрява була на моєму боці, але принц-деспот усе дужчав. Чи то він володів гіпнозом, чи то сам був трішечки магом, чи то внутрішня його сила й жорстокість позбавляли мене волі, але щосекунди я ставала все слабшою і нерішучішою, а ворог — усе нахабнішим і могутнішим.

— Ти дарма прийшла сюди, дитинко, — тепер він говорив м’яко, по-батьківськи. — Чарівний посох і кілька фокусів… Для справжнього мага це мало, дуже мало. На що ти сподівалась?

Він ішов навколо клітки, а я повторювала його шлях, відступаючи. Принц-бранець повертався слідом за голосом брата. У нього було напружене, дуже нещасне обличчя. Принц-деспот замовк, і кілька секунд було тихо, наче ніхто з нас не дихав.

— Подумай, — знову почав мій ворог. — У тебе є ще шанс, дуже маленький, але все-таки. Віддай мені ключ, і я подарую тобі помилування.

Я мало не бовкнула: «У мене його немає», але в останній момент прикусила язика.

— Віддай, — дивлячись мені просто в очі, він