Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Там також усі рубають

Вугольок без впину —

Й розігнутися нема як,

Випростати спину...

— Де ж герой?

Чи цей ляскучий,

Молотком що строчить?

Чи отой, що нам сліпуче

Кида світло в очі? —

Молодик докучний знову

Дивиться питально.

Голова насупив брови

І сказав повчально:

— В нашій шахті, небораче,

В кожному вибої —

Всі, кого допіру бачив,

То і є герої!

Микола Яровий

РОЗСУДИВ

Агресивний батько,

Агресивна мати,

Вкупі жить не можуть -

Треба розлучати,

Треба розлучати!

Ну, а як же діти?

— А дітей ми можем

Взять і поділити,—

Мовить батько глухо,

Бубонить, як в бочку.—

Можу при собі я

Залишити дочку.

В нас вона найстарша,

Матиму підмогу:

І борщу наварить,

Вимиє підлогу...

Федосій, найменший,—

Цей нехай з тобою,

Підросте, тоді вже

Десь його пристрою...

Залишитись вдома

Теж не світить Гнату,

Можемо його ми

Здать до інтернату...

Жде така ж дорога.

Владю... Владислава...

Тут нам допоможе —

Раду дасть держава!

В нас вона хороша,

Щедра, не скупенька,—

Виростить дітей нам

Любих і рідненьких!

НАШ ВЕРНІСАЖ

Так часто виходила заміж, що забула дівоче прізвище.

Роздвоєна особа: вдома — холерик, на роботі — флегматик.

Муза графомана не мав вихідних.

ВОЛОДИМИР ТРИЩУК

З характеристики: «Особливо відзначився при копанні ями ближньому».

Папірець мав стільки печаток, резолюцій та віз, що забажав врешті-решт окремої шафи.

«Як на мій погляд......»— так завжди починав Кріт свої критичні виступи.

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС

Коли скидають мундир, залишається тільки честь.

У надії на краще миряться і з раєм.

Сатира здатна боротися навіть з критикою.

Ми добре знаємо собі ціну. Вона завжди перевищує нашу зарплату.

ДАНИЛО РУДИЙ

Михайло Прудник

КЕРАМІЧНА УСМІШКА? Є ТАКА!

Різні бувають читачі. Одні люблять читати в затишному залі бібліотеки, інші — на пляжі, треті гортають сторінки в салоні автобуса, який раз у раз підстрибує на вибоїнах.

Миколу ж Вакуленка дуже часто можна побачити з книжкою... біля печі. Прочитає трохи, усміхнеться і з нетерпінням чекає, коли підрум'яниться чергова випічка.

Можливо, тут дивуватися і не було б чому. Бо ж не один чоловік, вирішивши приготувати дружині на Восьме березня чи на день народження святкові марципани, цілісінький день топтався біля печі. Щоправда, частіше за все ті марципани згорали, а потому піч ковтала ще один примірник «Кулінарної мудрості».

Але Микола Вакуленко чаклує біля печі не з книжкою про смачні і поживні страви, а з художньою. І здебільшого гумористичною.

Гумористи, звичайно, у своїх творах «відкрили» не один унікальний рецепт пампушок, борщів, запіканок, холодців і т. д.

Але щоб за тими рецептами хтось наважувався щось приготувати!..

— Я теж не наважуюся,— сміється Микола Вакуленко, витягнувши з печі готову продукцію.— Мене цікавить у книгах гумористів інше... Наприклад, коли я вперше прочитав роман Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки», то зримо уявив собі працівників «всесвітньовідомого» філіалу науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрово-пижикові шапки, або скорочено «Фіндіпошу». Оскільки це були не просто образи, а унікальні типи пристосуванців, підлабузників, псевдонауковців, бюрократів і джиґунів. Виписані вони яскраво і талановито.

Згадайте, скажімо, незамінимого директора «Фіндіпошу» Стратона Стратоновича Ковбика, слова якого були такі соковиті, як солоні кавуни взимку, після котрих у підлеглих виділялися шлункові соки. Він завжди напускав на себе серйозність і нагадував пам'ятник, витесаний з монолітної брили. Я, звичайно, не витесував його з каменю, а виліпив з глини. Виліпив і випік ось у цій спеціальній печі. Гадаю, від цього Стратон Стратонович Ковбик не втратив своєї «монументальності». А хіба можна було оминути інших працівників «Фіндіпошу»? Наприклад, Михайла Танасовича Ховрашкевича, який пропонував схрестити ондатру з їжаком, щоб шкурка нового звірка скидалася на готову шапку. Чи Георга Панчішку, унікального «хамелеона», який боявся всього, навіть своїх власних слів, зате міг дістати кофту, термос, імпортну авторучку, жіночі рейтузи і т. д. Або Карла Івановича — головного бухгалтера «Фіндіпошу», котрий коли лягав спати чи заплющував очі, то завжди уявляв себе спочатку завідуючим районним фінансовим відділом, потім обласним, а засинав уже міністром фінансів. Художника Даромира Чигиренка-Репнінського, який, здається, усе життя працював над оформленням фіндіпошівського гасла «Дамо кожному громадянинові по шапці!». Нарешті, найголовнішого «аристократа» Євграфа Сідалковського, котрий навіть обідав перед дзеркалом, час від часу заглядаючи у «Правила хорошого тону». Його товариша Євмена Грака, який одним ковтком міг випити Грінчак горілки. Дуже колоритні й жіночі образи.

І слід сказати, що «аристократія з «Фіндіпошу» в кераміці Миколі Вакуленку вдалася. Бо молодий скульптор з Ялти не вперше звертається до літературної теми. Той, хто бував на його виставках, окрім фольклорних образів, обов'язково запам'ятав і гоголівських Чичикова, Собакевича, Пацюка, шолоховського діда Щукаря, Одарку і Карася з класичної української опери.

Цілий ряд героїв з п'єс «По ревізії», «Пошилися в дурні», «Глитай, або ж Павук» Микола Вакуленко виліпив спеціально для будинку-музею Марка Кропивницького, який нещодавно відкрився у м. Кіровограді.

У скульптора чимало творчих задумів.

— Хотілося б виліпити і Хому Хаєцького з «Прапороносців» Олеся Гончара, багатьох героїв усмішок Остапа Вишні та п'єс Олександра Корнійчука, і... Але, як мовиться в одному прислів'ї, не кажи гоп...— усміхається Микола.

Микола Вакуленко, як ви переконалися, любить образи як веселих людей, так і тих, яких справедливо називають людьми з негативними рисами в характері. Він один з небагатьох у республіці скульпторів, які «ліплять усмішку» за художніми творами. Його талант щедрий і оригінальний. І тому хочеться вірити, що Микола проілюструє в скульптурі ще не один сатирично-гумористичний твір, в його руках «оживе» не один літературний герой.

Якщо М. Вакуленко знаходить веселі образи у літературних творах, то киянин Володимир Борозенець віднаходить їх переважно у народній жартівливій пісні. В отій пісні, в якій — і характер народу, і його мудрість, і його життєлюбна вдача.

Дивишся на керамічні скульптурки Володимира і здається, що бідова дівчина, яка підсіла до парубка на віз, зараз заспіває:

— Да куди їдеш, Явтуше?

А той, навіть не глянувши на неї, сердито буркне:

— Не скажу!

Володимир Борозенець розповідає:

— Я, коли створюю веселі скульптурки, то й сам співаю. І тоді руки, здається, самі знаходять відповідні форми, підсвідомо ліплять те, що тижнями виношувалося в твоїй уяві.

Любов до пісні Володимиру передалася від бабусі, яка вечорами, вишиваючи рушники, співала і сумних, і веселих. Але йому більше подобалися веселі. Бо від них просторіше і світліше ставало в селянській хаті над Дніпром.

І хоча Володимир народився в Києві, дуже