Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.

— Ось яка вона, Земля!

— А я кажу, всю цю нечисть треба винищити, — сказав один марсіанин. — Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? — Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділо. — Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок.

— Він прочитав напис на ярлику: — “БЛІКС. Найновіший пральний порошок”.

Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче на карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.

Еттілові було холодно. Він знову почав тремтіти.

— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотів вій. — Це не перед добром. Щось із нами скоїться. — Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…

— А я кажу — їх треба винищити до ноги!

— Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? — запитав другий марсіанин.

Еттіл похитав головою.

— Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби нас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно. — Він настроїв свій мозок на юрбу, намагаючись розпізнати її настрій. — Вони й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” — так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…

Оркестр заграв “Викотимо барильце”. Фірма “Пиво Хейгенбека” (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.

Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.

Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.

— Змова, змова… підступна змова, — простогнав він, тримаючись за живіт.

— Що ви з’їли? — над ним схилився Військовий наставник.

— Щось таке… — простогнав Еттіл. — Називається кукурудзяні пластівці.

— А ще?

— Якийсь довгий шмат м’яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось — вони називали це тістечком, — зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.

З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.

— Повбивати підлих змовників! — слабким голосом вигукнув хтось.

— Спокійно, — мовив Військовий наставник. — Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.

Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.

— Вперед кроком… руш!

— Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!

Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь — усе пашіло жаром.

Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.

Вони саме йшли повз салон краси.

Всередині хтось крадькома хихикнув.

— Дивіться!

З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.

— Змова, — прошепотів Еттіл. — Кажу вам, це змова!

Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.

— Господи! — закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися. — Ходімо мерщій у ракети — і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!

— Мовчати!

“Тільки подивіться на них, — думав Еттіл. — Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра”.

Він знов закричав.

— Заткніть йому пельку!

— Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?

— А чом би й ні? — почулися голоси.

— Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок — на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об’їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?

— Так, хай їм чорт!

З салону долинув голос — тонкий пронизливий жіночий голос.

— Он той, посередині, — хіба не любчик?

— А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, — млосно обізвався інший голос.

— Гей ви! Ау! Марсіани! Гей!

Закричавши, Еттіл кинувся навтіки…

Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг — там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам’янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней — кінематограф.

— Привіт!

Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.

— Не втікай, я не кусаюся, — сказала вона.

— Ох! — вихопилося в Еттіла.

— Ходімо в кіно! — запропонувала жінка.

— Ні.

— Ходімо, — правила вона своєї. — Всі пішли.

— Ні, — відказав він. — Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?

— А чого тобі ще? — вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. — Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!

Еттіл втупився в неї, тоді запитав:

— А все-таки, що ви робите?

— Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий “Подлер-шість” з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, — сказала вона, підморгнувши. — Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі “Подлер-шість” — і їдь куди хочеш!

— Куди, в кіно?

— А що тут поганого?

— Нічого… нічого.

— Знаєте що, пане? — сказала жінка. — Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули — чи не так?

— Ось цього я аж ніяк не можу збагнути, — мовив Еттіл. — Чому ви так зробили?

— Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. — І вона пішла шукати