Читати книгу - "Перший спалах"

— Народ, валіть до нас! — крикнув він їм. — Ну...Чого ви тут сидите самі, наче якісь відлюдники?

Дратівливі, сріблясті спалахи незабаром замінило м’яке червоне сяйво. Повітрям прокотився клубок пахучого диму — і у хаосі рук і розпатланих голів вони пірнули крізь вогнистий туман назустріч Олеговим друзям. Ті казилися й шаленіли під божевільні удари барабанів, стрибали й дуріли від бренькоту гітари, заплутавшись у водоверті емоцій та гучних звуків. Хтось підняв угору великий палець, демонструючи свою думку про гурт, що виступав. Оксана звивалася біля очманілого Івашка. Навколо панували ритми. І скажений рух.

— Приєднуйтесь!

Нова пісня, що заповнила собою простір, викликала в Оліній душі якісь химерні, незнані ще досі відчуття. У вокаліста був навдивовижу хвилюючий голос. Здавалося, він не просто дихав мелодією, а вплітав у неї частинку себе. Бурхливий і бентежний настрій пісні незабаром передався і дівчині.

Хвилюючу пісню змінила легка, повільна мелодія.

І Оля з Олегом закружляли у танці.

Олегова рука гладила її по спині. Він нічого не говорив. Тільки тулився до дівчини, що довірливо схилила голову на його плече. Якби Оля в цю мить зазирнула йому у вічі, то побачила б там тільки безмежне щастя.

Назад вони йшли, тримаючись за руки.

Вулиці дихали вологою й весною. Небо нарешті звільнилося від важкого темного тягаря хмар — і на його чорному оксамиті розсипалися мерехтливі зірки...

Світало...

Над містом ще витали привидами безтілесні сни, та обрій уже палахкотів і мінився барвами, заливаючись несміливим рум’янцем нового дня. Вони брели вулицями, переступаючи через тіні заколисаних тишею дерев, що самотніми павутинками губилися на помережаних давніми ліхтарями брукованих доріжках.

І залишалися позаду вологі слизькі сходинки алей і парків, ввічливим мовчанням озивалася до гостей сонна ще телевежа... А перед очима розгортався, дихаючи на повні груди, дивовижний краєвид.

Місто поволі прокидалося. Десь далеко внизу прошелестіли колесами перші автомобілі із затемненим склом на довгастих вікнах. Прогуркотів під горою довжелезний потяг, загуркотів двигун літака, загубленого десь між останніми зорями. Із темно-синього напівмороку виринули обриси височенної скелі удалині.

Оля нарешті усвідомила, що вдяглася геть не по погоді. Волога, мов туман, дрож залізла під светр залишками несконденсованих капель і змусила дівчину дрібно цокотіти зубами.

Олег турботливо накинув на неї свою червону куртку, хоча Оля довго й настирливо опиралася.

— Та ти ж застудишся! — докірливо сказала вона йому.

Олег обійняв її.

«А як же Іван? Як же він ? Чуєш, як? Як?! ЯК?!»

Щось кричало. Хтось кричав. Її думки. Її совість. Тільки не зараз. Не тут. В цій хвилині їм не було місця.

«Живи однією миттю...»

Хто це сказав? Ігор?

Можливо. А може, й не він.

Давно то було. Ще у минулому житті.

Олег був так близько. Оля відчувала, як його гаряче дихання лоскоче їй щоку.

Чорт... Між ними стільки всього було раніше. Рік тому — восени, взимку... Ще до того, як Олег перевівся зі столиці сюди. Цікаво, він зробив це тільки через хворобу мами і необхідність бути ближче до неї, чи ще й через Олю? Все-таки вона тоді була дівчиною його друга, Ванічки. Ех... Ну чому все так складно?

Ванічка. Ваня. Ванька. Іван. Тільки не зараз. Не тепер. Хіба вона винна, що так сталося? Вона цього не хотіла. Але ж йому, мабуть, боляче! І це через неї!

У цю мить, коли згасли зірки, Оля вирішила назавжди забути про Івана, про лист, залишений в його поштовій скриньці напередодні, про біль і сльози, крик страшного відчаю, що вирвався з його грудей, коли він усе прочитав... Оля не чула цього крику, не бачила божевільних, червоних від сліз очей, не чула прокльонів і матів, посланих на її адресу. І не уявляла навіть, що в цю мить, коли народжується ранок, Іван бреде на вокзал, щоб через півгодини залізти в переповнену електричку, яка відвезе його в нікуди, подалі від людських очей і спогадів, кудись у безвість...

«...де птах не літає і сонце не сходить...»

«...трава не співає і день не надходить...»

Кудись у вічність.

Нарешті розібралася з Ванічкою. Говорити не було сил, тому вирішила схитрувати і написати листа — довгого, тривожного, з купою жалісливих подробиць. Я дуже поспішала — мій потяг мав відправлятись через годину. Щиро сподіваюся, що Ванічка усе зрозуміє. Бо як би там не було, обманювати його