Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Джерело: F. Moliński, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 53, с. 35; E. Gross, Zbrodnie..., с. 361.

Черниця, ґміна Підкамінь – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2500 мешканців.

Як подає мешканець присілка Худинські, Ян-Генрік Врублевський, на вістку про вбивства поляків, він та його родина щоночі приховувалися в обійсті знайомого українця: «Вдень ми перебували дома, а в ночі через сосновий ліс ми ходили ночувати до стодоли знайомого українця Сафата у присілку Бакаї. Вранці ми поверталися додому. Це тривало декілька місяців». Цей сам українець надав їм заховання після нападу бандерівців на їхню хату 2 лютого 1944 року.

У лютому 1944 року у присілку Бакаї двох інших українців, Івана Квасюка (швець) та Івана Ломиковського, було вбито за надавання допомоги полякам.

Українці з околиць Черниці та Гутиська Брідського, між іншим, Оксана Гаврилюк, намагалися здобувати інформації про плани УПА щодо антипольських акцій та передавали їх знайомим полякам.

25 грудня 1944 року в результаті нападу бандерівців загинуло понад 20 осіб, серед них Антоні Вернер. Його син Ришард, – згадує Едвард Ґросс, – у той час перебував у сусіда-українця Проказюка. Він почув стріли і вирішив побігти до хати, однак українські господарі наказали йому залишитися та сховатись. У хату вбігли три нападаючі, забажали коня з возом та від’їхали грабувати. «Приблизно через півгодини після відходу бандерівців, у хату Проказюка прийшла дочка Яна Вернера, Антоніна Недзвецька. – Я знаю, що це для вас небезпечно, – вона сказала на початку, – але тато поранений і я прийшла вас просити, що б ви батька завезли у Підкамінь до лікаря. [...] Українець їхав до Підкаменя з душею у п’ятах, бо розумів, що його чекає, якщо бандерівці дізналися б, що він везе пораненого поляка до лікаря, але не відмовив. [...] Цю ніч Ришард ще провів в українця Проказюка, і зранку, за наполяганням матері, пішов до Підкаменя до монастиря. Його мати й сестра залишилися натомість в Черниці. Вони, однак, не спали у своїй хаті, тільки приховувалися в українських знайомих у Поникві».

Джерело: Свідчення Яна-Генріка Врублевського, [у:] H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 609–611; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 62; E. Gross, Zbrodnie..., с. 169, 222–223.

Бариш, ґміна Бариш – місто зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 7000 мешканців.

У результаті багатократних нападів бандерівців у 1941–1945 роках загинуло близько 200 поляків. Бандерівці видали вирок смерті, між іншим, на польського священика Адама Дзедзица, якого німці використовували як перекладача під час стягання контингенту в місцевих селян. «Один зі знайомих йому українців остеріг його про це, а інший приятель-українець, вивіз священика, захованого на підводі, на залізничну станцію в Манастириськах, – пише свідок Петро Вархал. – У другій половині 1943 року священик виїхав до центральної Польщі».

Джерело: P. Warchał, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2002, № 59, с. 3.

Бобулинці, ґміна Кійданів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1800 мешканців.

Уночі з 13 на 14 березня 1944 року боївка УПА, підтримувана місцевими українцями, зробила напад на польські будинки. Загинуло понад 40 осіб. Врятувалася частина поляків – ті, які притаювалися в сусідів-українців.

Джерело: Свідчення Станіслава Зимроза, [у:] H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., s. 691.

Бучач – повітове місто, яке налічувало близько 12 тис. мешканців, у більшості євреїв (у 1941–1943 рр. винищених), а також поляків і українців.

4 лютого 1944 року Томаш Мизьолек, економ маєтку з села Ліщинці, був затриманий бандерівцями на дорозі і викрадений до лісу. Пропав безвісті.

Свідком викрадення була українка, яку звали «Чорною Параскою» – вона в той час збирала хмиз у лісі і бачила цю подію. Вона передала вістку дружині й дочці Мизьолека, які протягом довгого часу марно його шукали.

Джерело: H. Komański, L. Buczkowski, J. Skiba, M. Dumanowski, Powiat Buczacz, cz. 1, „Na Rubieży” 1995, № 14, с. 12.

Залісся Коропецьке, ґміна Зубрець – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 700 мешканців.

7 лютого 1945 року бандерівці, повертаючись до своєї бази з погрому польського населення у Бариші, зупинилися в селі Залісся, де почали збирати пійманих в околицях поляків. Потім близько 70 осіб спалили в сушарні тютюну. Деякі з пійманих все ж таки вижили. Данута Лаврущак була в групі поляків, зібраних біля млина: «Навколо цієї групи стояло багато озброєних бандерівців. Славко Данилевич, українець, власник млина, звернувся до бандерівців з проханням, щоб вони мене відпустили, бо я майже дитина. Ті, однак, посміхалися, не відповідаючи на його просьбу». Авторку свідчення допитували й били, після чого намагалися застрелити: «Я опритомніла на світанку і біля себе побачила лежачих мертвих бабусю Борковську і малу Стасю Яжицьку. Тоді до кімнати зайшов старий українець, знайомий мого батька. Коли він це побачив, почав плакати й проклинати бандерівців. Він звернувся до мене, щоб я пішла разом з ним, а він мене сховає. Я тоді страшно боялася. Не дуже йому довіряла. Він підняв мене і коли я встала, відчула себе більш впевнено та могла йти самостійно».

Франциск Марковський вижив, хоча й від бандерівців отримав смертний вирок. Його свідчення переписав Мечислав Бєрнацький: «Бандерівець, що виводив його на розстріл, дуже добре знав Франциска Марковського, сказав йому: „Рятуйся, як можеш, в тебе маленькі діти, тікай!”. Він віддав три стріли вгору і відійшов. Напівсвідомий, після побиття, Франциск Марковський доповз до хати знайомого українця, який заховав його в себе до ранку, а вранці поклав на підводу, прикрив соломою, вдарив коней