Читати книгу - "Рік 2245"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бачив?! Ну, так ото ж і подумай!.. Як я тоді таку штучку мав, то чому ти думаєш, що я її тепер не маю? Га? Чому?.. Ти думаєш, Іван такий дурний, тільки ходить та балакає? Ні, брат, Іван не дурний!.. Слова — діло хороше і важливе, і словами теж можна людьми командувати… Але то тими, простачками! А на таких, як оці ваші Очети, треба чогось іншого!..
— І ти його маєш?! — глухо спитав Джек.
Іван уже хотів похвастатись, що має, та щось в голосі Джека спинило його і змусило глянути тому в очі. А очі у Джека стали раптом інакші — суворі і навіть гнівні, і якась твердість з’явилася там, якої Іван в них раніш не помічав… І ця твердість спинила Івана і змусила його розсміятися фальшивим тоненьким сміхом,
— А от уже чи маю, чи не маю, я й не знаю, — майже проспівав він насмішкувато. — Отут, брат, тобі і загадочка — попробуй, розкуси!..
Оце все, що Іван тоді сказав, але й цього було забагато. Бо від того часу Джек уже не спускав Івана з ока. Раніш, то він, бувало, відставав десь, де йому подобалась якась річка, чи гора, чи молодий кущ троянди, і потім наздоганяв Івана. Часом сидів в одному місці так довго, що Іван повертався і забирав його з собою. А тепер Джек ішов туди, куди Іван, тоді, коли Іван, і навіть вночі лягав спати неподалік від Івана, хоч раніш завжди нарікав, що не може зносити запаху Іванового тіла.
Та й Іван тепер боявся залишити Джека самого, щоб той не знайшов якого добряка, який викликав би йому потайки Очета…
А таких добряків було так багато, що Івана часом аж нудь брала від них. То прилетить котрийсь і привезе їм молока, то інший уже везе яблук чи нових великих овочів, що ніби єднали в собі смаки усіх овочів разом… Той спускав їм кошик з хлібом, а інший кричав, щоб почекали, бо він має новий і чудовий сорт меду!… І коли Джек підходив до них, Іван спішно підбігав також, щоб не пропустити жодного сказаного ними слова, щоб бодай з очей побачити, чи не передав Джек якоїсь потайної вістки.
Так вони йшли, ніби безцільно і ніби без праці, минаючи одну за одною силові колонки, позначені цифрами. Іван вже давно придивлявся до них і до цих цифр. Раніш він міг вільно розпитувати Джека про значення всього, чого він не розумів, і довідався, що коли на колонці перша цифра є ІІ, то, значить, він в Америці, а коли 2 — то в Країні Дітей, а коли 3 — то в Країні Спорту в Африці. 4 означало Австралію, 5 — Европу і 6 — Азію. Знав також, що Індія і Україна мали силові колонки тільки для світла.
Отже, його бомба була десь в Америці, і не в Канаді, а в Сполучених Штатах, бо на ній дві другі цифри були III. Але далі? Як шукати колонку, щоб там і дальші цифри були так само три одиниці?.. Раніш Іван не спішився про те питати, а тепер уже не смів…
Тому він повільно переходив від однієї дороги на іншу, весь час придивляючись, чи не видно десь фіалкових блискавиць на білому тлі — бо він уже знав, що на колонках для освітлення були сині поперечні смуги. Він був також майже певен, що номери зменшуються в напрямку на північ, — і зробив з цього висновок, що, мабуть, тоді Очет мав хату десь неподалік від колишньої Аляски… Але перейти пішки через усю Америку і до Аляски забрало б кілька років… Лишалось тільки час до часу проситися на літак, що летів бодай приблизно в напрямку на північ — і так надіятись скоротити дорогу… Але це був непевний шлях, час минав, а вони ще тільки дісталися до західних штатів — і Іван навіть приблизно не міг передбачити, коли і як дістанеться він до того місця, де сховав бомбу.
Це була його перша помилка — лишити бомбу там, у якихось дурацьких кущах шипшини і піти самому в світ голіруч. Та тоді він думав тільки про те, щоб ніхто не побачив бомбу і не забрав її, — і він не знав, як швидко можуть нові люди занести йото геть на інший кінець континенту — і там лишити… Добре, що хоч Петрик кинув його в Нью-Йорку, і він міг вислизнути з-під їх опіки… Вірніше, йому навіть не доводилось вислизати — вони просто кинули його, забули про нього, перестали ним цікавитись. І вже за це одне їх варто було знищити… Чи вдасться йому перемогти їх, чи ні, — але він вже нагадає їм про себе! Вони пам’ятатимуть Івана Ранцева — розказуватимуть про нього дітям і лякатимуть його іменем онуків! Це вже він зробить, будьте певні!..
А до тих пір треба мовчати, удавано привітно обзиватись час до часу до Джека, махати рукою усім цим зустрічними простачками з їх ідіотськими усмішками і подарунками та привітами!.. Колись вони приноситимуть йому усе, що він накаже, і будуть дякувати йому за те, що він це від них узяв!.. Так, він бачив, як це робилося!.. Він знає людей, він знає, як з ними поводитись… Коли б тільки швидше дістатись йому до Аляски — якщо то справді була Аляска… І потім звільнитись од Джека і від його постійного контролю…
Іван знову зненавистю глянув на спину Джека.
Сидить і править!.. Ледачий, який не хоче працювати і не хотів учитись — а ось сидить і править… Зустрів якогось свого приятеля, і той підібрав їх на свій літак… Бач, зраділи, що побачились… Сміються і говорять, — і забули про нього… так, наче б Івана і на світі нема!
«Підождіть, — знову поверталася все та сама уперта і злісна думка. — Підождіть, згадаєте ви Івана, і вже повік не забудете!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.