Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

І як тут не вигукнути Шевченковими словами:

Якби ви вчились так,як треба,

То й мудрость би була своя.

Ато залізете на небо:

«І ми не ми,і я не я,

І все те бачив,і все знаю,

Нема ні пекла,ані раю,

Немає й Бога,тілько я!…»

Мій добрий приятель Олександр Харченко його запитав:

– Маєте таке навантаження… Чи не хотілося б вам відпочити? Ви вже стільки зробили…

Яцик аж спалахнув:

– Відпочинок, спокій – це смерть! Типово українська мрія: розлягтися на травичці в холодочку й нічого не робити! Як ви можете таке казати, Харченко? Я був про вас доброї думки…

Розгублений Олександр почувався дуже ніяково, хоча ніякого морального злочину не скоїв. А Яцик уже спокійнішим тоном пояснював:

– Хочу заробити ще багато. Звичайно, не для себе. Мені давно досить. Для справи. Для тієї ж науки…

А мені подумалося: як часто ми буваємо різко несправедливими в ставленні до своїх сучасників. Згадалася чиясь заздрісна фраза про Яцика: «Шукає собі популярності!» Усе правильно – невдахи завжди ладні такі речі вульгаризувати й паплюжити. Ліліпути втішаються тим, що можуть бодай погане слово сказати про гуліверів.

А ще подумалося, що колись нарешті ми осягнемо весь розмах Яцикових діянь і звершень і поставимо його ім'я в українській історії на почесному місці поряд з іменами найвидатніших наших меценатів – Чикаленка, Симиренків, Ханенків. І скажемо: «Дякувати долі, що є в нас Петро Яцик».

Генеральний секретар Світового Конгресу Вільних Українців Василь Верига:

«На жаль, Петро Яцик є якщо не єдиним, то одним із небагатьох, хто так віддано й жертовно ставиться до потреб української спільноти. Він ділиться з нею своїми зисками з переконанням, що патріотизм без жертви – це порожній звук і тільки пожертва на різні українські культурні потреби, а зокрема на наукові цілі, – це довготривала пожертва, це інвестиція для української спільноти».

З інтерв'ю для канадського журналу «Нью Перспектівс».

– Ви також, на відміну від багатьох українських успішних професіоналів, щедро жертвуєте на наші громадські справи. Чому дали гроші для стількох науково-освітніх інституцій?

– Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Існує пекуча потреба піднести мій бідний народ на вищий західний рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту.

Особливо на освіту. Багато людей допомагають мистецтву й літературі. Я ж вірю, що ми маємо забезпечити нашу культуру, створити щось солідне, а не лиш зберігати архіви. Ми збережемо їх краще, якщо створимо умови вживати їх і творити на їх основі нове. Самі ж архіви є мертві, як Ленін у мавзолеї…

Я думаю, що на нижчому рівні наше організаційне життя дуже сильне. Але коли мова про вищий рівень, особливо в світі, в академічному світі, то нас знають у Канаді менше, ніж канадійських ескімосів. Чому? Бо ми не писали про себе досить чужими мовами. Ми вважаємо, що нас не люблять. Ні, нас просто не знають на вищому рівні.

І саме тому я вирішив присвятити стільки часу та грошей інституціям вищої освіти.

Конфуцієві належать такі слова: «Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву». Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли. І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували.

Коли цю книгу вже було закінчено, в газеті «Вісті з України» з'явився лист, який видався мені найкращою логічною крапкою для розповіді про Петра Яцика.

Лист до редакції написала його племінниця, що завершувала навчання в Канаді.

«У цей важливий для будівництва України час ніщо не є таке важливе, як виховання висококваліфікованої, кмітливої генерації українців. Наша батьківщина має величезні природні можливості, але, на жаль, 70 років комуністичної влади майже повністю винищили підприємницький дух у нашому народі. Люди навчилися лише одного: дай!

Скільки з моїх співвітчизників приїздить до своїх родичів до Америки чи Канади і зразу ж кажуть: «Хочу це! Купіть це! Дайте, бо у вас є!» Чи не знайомі вам такі фрази?! Родичі думають, що, купивши всяке добро в тутешніх магазинах, зроблять своїм племінникам, внукам та іншим родичам велику користь. От і їдуть ці молоді та немолоді люди в Україну з валізами, повними подарунків на кілька тисяч доларів.

Чи думали ви коли-небудь, яка користь з ваших витрат? Ну, одягне ваш родич нову модну шкіряну куртку, купить нове авто… Але розумом, душею залишиться таким же, як і був до Канади: ані мудрішим, ані багатшим. А за кілька років, як зносяться обнови, знову проситиметься до Канади (на закупи). Що ж, немає нічого злого в тому, що ваші рідні в Україні будуть жити краще, ніж інші. Але… Є у східних народів прислів'я: «Як хочеш, щоб твій син мав на вечерю рибу, то не дай її йому, а краще навчи, як її ловити, щоб завжди міг мати її на своєму столі». Мабуть, цією мудрістю користувався мій стрийко, коли запросив мене до Канади не на відвідини, а на навчання.

Повірте, у моєму житті не було нічого дорожчого, ніж ці два роки університету та недоспані ночі перед іспитами, досягнутий диплом. Мої друзі в Україні сміялися: «От не мудра, тратить такі шалені гроші на освіту, а могла би стільки обновок купити, на все життя би стало».