Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Але чи все ми зробили, щоб розшукати сліди старшого лейтенанта Михася Васинка? Полковник Швецов, я знаю, пише зараз у багато різних установ, а Толя Юхимець ледве встигає носити ті листи на пошту, але відповіді поки що невтішні. Тобто ніхто нічого не знає. Є такі слова: «пропав без вісті». От і старший лейтенант Михась Васинок пропав без вісті.

Як тільки зійшов сніг, так я одразу ж і почав порпатися там, де були колись окопи і де Льончикові трапилася оця картушка, але так-таки нічого поки що не знайшов.

Скоро до мене приїдуть в гості всі мої друзі, і Іржик, і навіть вже продумано, як Максимові в цих місцях побувати з його кріселком, а мені так хочеться, щоб я саме напередодні їхнього приїзду щось знайшов. Знаю, що так не буває, а проте хочеться. Ні, такі чудеса, як те, коли компас (точніше — залишки його) через стільки років знову потрапив до рук полковника Швецова, теж трапляються не частіше, ніж раз на сорок років.

Але хто його знає? А що, як старший лейтенант Васинок потрапив у полон і опинився десь на другому краю Європи, а потім втік з полону і приєднався до французьких макі чи до італійських партизанів? Хіба не могло так бути? Дуже навіть могло!

Що ж до дідів, то… Тут трохи не так, як уявляється все хлопцям. Просто мені цікаво все знати про тих людей, що жили задовго до нас. От історія… Вадик у чомусь має рацію, що в ній в основному позаписувано різних королів та імператорів під різними порядковими номерами. Є, звичайно, і полководці, і є ватажки народних повстань, є великі архітектори, художники, письменники, музиканти… А гончарі, шевці, чинбарі, теслярі? Всім їм одне ім'я — народ. Але ж цього мало…

Я в нашому селі почав робити такі дослідження… Наш історик Сава Микитович мені жартома каже:

— Дивись, Василю, а то в тебе кандидатська чи й докторська дисертація вийде ще задовго до того, як ти десятий клас закінчиш!

Але мене дисертація мало колише, мені цікаво знати, хто був у нашому селі хорошим майстром. Що хто вмів так робити, що пам'ять про його труд, про зроблене ним досі серед наших односельців зосталася.

Спершу я своїх власних прадідів «розшифрував». Виявилось, що прадід Гордій Сорока — це з боку батька, був шевцем. Чоботи вмів шити. І був таким шевцем, що як у Гоголя написано: «Як шилом штрикне, так і спасибі». Проте — ми не Шевці, а Сороки. А прадід Нестір Кашлань, це з боку матері, дуже гарно хати пошивав соломою. Бабі Марті скоро дев'яносто років, і вона пам'ятає мого прадіда, каже:

— Інша дівка так з косою своєю впоратися не могла, не вміла коси власної так чепурненько заплести, як твій прадід Нестір з солом'яними віхтями вправлявся…

От і вмерла ця професія — хати пошивати, хто їх тепер позливає, на все наше село є чи то три, чи то чотири старі хати, пошиті соломою, а решта всі котра під бляхою, котра під шифером, котра під черепицею: вмерла професія мого прадіда, ненадовго його пережила, а все одно цікаво.

Гончарі, Шклярі, Стельмахи, Чинбарі — скільки таких прізвищ позалишалося від ремесла! А ремесло не завжди успадковується, бо часто вмирає. Гончар, Стельмах — два наші видатні письменники, але ж, мабуть, якісь їхні прапрадіди мали діло з глиною та гончарним колом, із сокирою та рубанком. От мені й цікаво буває дізнатися, коли прізвище з ремеслом «розлучатися» почало? Чи бувало по-різному? Безперечно, бувало і зараз є. І можна й зараз знайти Слюсаря, котрий слюсар, і Коваля, котрий коваль, і Пастуха, котрий пастух. Але це вже просто випадковий збіг буде. А може, не випадковий?

Якось я сів з олівцем і дуже приблизно підрахував, що людство протягом тисячі років своєї історії десь третину цих років витрачає на війни. Багатенько, звичайно, дуже навіть багатенько витрачається часу не на створення, а на руйнування і вбивства. Але хоч як багато, років з сімсот, коли не більше, ще залишається. Щось же за ті сімсот років робиться? І ковалі, і гончарі, і стельмахи, і цеглярі своє мистецтво відточують, чогось досягають, як по-теперішньому сказати — досягають нових трудових звершень. Навіть колесники щось нове придумують, якусь примітивну раціоналізацію, хоч колесо і мільйон років теж було круглим. Але як і де вони залишають свій слід в історії.

Ну, що я можу? Мені ще вчитися та вчитися, ще мною стільки книжок не прочитано, що й подумати страшно. Але мені здається, що багато чого такого, що мені хотілося б знати, я не відшукаю ні в яких книжках. Про людей простих, скромних, непомітних, які по суті творили історію. Бо вона немислима без ковалів, колесників, слюсарів. І багато чого втрачено безнадійно, правий Кирило, коли казав, що хтось та й приречений на забуття. Багато чого не відновиш, не встановиш, але не можна допустити, щоб так було і надалі.

І ми з нашим істориком Савою Микитовичем та членами нашого історичного гуртка вже зробили чимало.

Хто був першим трактористом в нашому селі? Будь ласка — Мефодій Сорока. Він не родич мені, бо в нашому селі півсела Сорок.

Хто з нашого села першим отримав диплом про вищу освіту? Будь ласка — Михайло Слободян. Він став агрономом ще на початку тридцятих років.

Знаємо ми і нашого першого льотчика і знаємо ще багато чого про своїх односельчан.

Наш голова колгоспу жартома каже, що скоро для нашого музею доведеться будувати окреме приміщення, а Сава Микитович цього жарту не сприймає, не підхоплює ці слова як жарт, бо він в цьому