Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Корабель з райдужними вітрилами 📚 - Українською

Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Корабель з райдужними вітрилами" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:
хлопцям, і коли виявилося, що цим компасом користувався старший лейтенант Михась Васинок в останньому своєму бою, я собі подумав: «Невже ж тільки оця вищерблена ебонітова коробочка залишилася від чудової людини?» Коробочка — ось вона, а людина щезла безслідно. Я тут-таки відігнав цю думку. Що значить — тільки коробочка? А бій? А все, що зроблено старшим лейтенантом Михасем Васинком і в тому бою, і ще до того, хіба воно не залишилося?..

Але чи все ми зробили, щоб розшукати сліди старшого лейтенанта Михася Васинка? Полковник Швецов, я знаю, пише зараз у багато різних установ, а Толя Юхимець ледве встигає носити ті листи на пошту, але відповіді поки що невтішні. Тобто ніхто нічого не знає. Є такі слова: «пропав без вісті». От і старший лейтенант Михась Васинок пропав без вісті.

Як тільки зійшов сніг, так я одразу ж і почав порпатися там, де були колись окопи і де Льончикові трапилася оця картушка, але так-таки нічого поки що не знайшов.

Скоро до мене приїдуть в гості всі мої друзі, і Іржик, і навіть вже продумано, як Максимові в цих місцях побувати з його кріселком, а мені так хочеться, щоб я саме напередодні їхнього приїзду щось знайшов. Знаю, що так не буває, а проте хочеться. Ні, такі чудеса, як те, коли компас (точніше — залишки його) через стільки років знову потрапив до рук полковника Швецова, теж трапляються не частіше, ніж раз на сорок років.

Але хто його знає? А що, як старший лейтенант Васинок потрапив у полон і опинився десь на другому краю Європи, а потім втік з полону і приєднався до французьких макі чи до італійських партизанів? Хіба не могло так бути? Дуже навіть могло!

Що ж до дідів, то… Тут трохи не так, як уявляється все хлопцям. Просто мені цікаво все знати про тих людей, що жили задовго до нас. От історія… Вадик у чомусь має рацію, що в ній в основному позаписувано різних королів та імператорів під різними порядковими номерами. Є, звичайно, і полководці, і є ватажки народних повстань, є великі архітектори, художники, письменники, музиканти… А гончарі, шевці, чинбарі, теслярі? Всім їм одне ім'я — народ. Але ж цього мало…

Я в нашому селі почав робити такі дослідження… Наш історик Сава Микитович мені жартома каже:

— Дивись, Василю, а то в тебе кандидатська чи й докторська дисертація вийде ще задовго до того, як ти десятий клас закінчиш!

Але мене дисертація мало колише, мені цікаво знати, хто був у нашому селі хорошим майстром. Що хто вмів так робити, що пам'ять про його труд, про зроблене ним досі серед наших односельців зосталася.

Спершу я своїх власних прадідів «розшифрував». Виявилось, що прадід Гордій Сорока — це з боку батька, був шевцем. Чоботи вмів шити. І був таким шевцем, що як у Гоголя написано: «Як шилом штрикне, так і спасибі». Проте — ми не Шевці, а Сороки. А прадід Нестір Кашлань, це з боку матері, дуже гарно хати пошивав соломою. Бабі Марті скоро дев'яносто років, і вона пам'ятає мого прадіда, каже:

— Інша дівка так з косою своєю впоратися не могла, не вміла коси власної так чепурненько заплести, як твій прадід Нестір з солом'яними віхтями вправлявся…

От і вмерла ця професія — хати пошивати, хто їх тепер позливає, на все наше село є чи то три, чи то чотири старі хати, пошиті соломою, а решта всі котра під бляхою, котра під шифером, котра під черепицею: вмерла професія мого прадіда, ненадовго його пережила, а все одно цікаво.

Гончарі, Шклярі, Стельмахи, Чинбарі — скільки таких прізвищ позалишалося від ремесла! А ремесло не завжди успадковується, бо часто вмирає. Гончар, Стельмах — два наші видатні письменники, але ж, мабуть, якісь їхні прапрадіди мали діло з глиною та гончарним колом, із сокирою та рубанком. От мені й цікаво буває дізнатися, коли прізвище з ремеслом «розлучатися» почало? Чи бувало по-різному? Безперечно, бувало і зараз є. І можна й зараз знайти Слюсаря, котрий слюсар, і Коваля, котрий коваль, і Пастуха, котрий пастух. Але це вже просто випадковий збіг буде. А може, не випадковий?

Якось я сів з олівцем і дуже приблизно підрахував, що людство протягом тисячі років своєї історії десь третину цих років витрачає на війни. Багатенько, звичайно, дуже навіть багатенько витрачається часу не на створення, а на руйнування і вбивства. Але хоч як багато, років з сімсот, коли не більше, ще залишається. Щось же за ті сімсот років робиться? І ковалі, і гончарі, і стельмахи, і цеглярі своє мистецтво відточують, чогось досягають, як по-теперішньому сказати — досягають нових трудових звершень. Навіть колесники щось нове придумують, якусь примітивну раціоналізацію, хоч колесо і мільйон років теж було круглим. Але як і де вони залишають свій слід в історії.

Ну, що я можу? Мені ще вчитися та вчитися, ще мною стільки книжок не прочитано, що й подумати страшно. Але мені здається, що багато чого такого, що мені хотілося б знати, я не відшукаю ні в яких книжках. Про людей простих, скромних, непомітних, які по суті творили історію. Бо вона немислима без ковалів, колесників, слюсарів. І багато чого втрачено безнадійно, правий Кирило, коли казав, що хтось та й приречений на забуття. Багато чого не відновиш, не встановиш, але не можна допустити, щоб так було і надалі.

І ми з нашим істориком Савою Микитовичем та членами нашого історичного гуртка вже зробили чимало.

Хто був першим трактористом в нашому селі? Будь ласка — Мефодій Сорока. Він не родич мені, бо в нашому селі півсела Сорок.

Хто з нашого села першим отримав диплом про вищу освіту? Будь ласка — Михайло Слободян. Він став агрономом ще на початку тридцятих років.

Знаємо ми і нашого першого льотчика і знаємо ще багато чого про своїх односельчан.

Наш голова колгоспу жартома каже, що скоро для нашого музею доведеться будувати окреме приміщення, а Сава Микитович цього жарту не сприймає, не підхоплює ці слова як жарт, бо він в цьому

1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Корабель з райдужними вітрилами"