Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Але ми знаємо не лише про наших «перших». Ми знаємо чимало і про людей, які, здавалося б, нічого особливого не зробили, не були знаменитими, але все одно увійшли навіки в історію села. В нашому музеї є фото Івана Неприлюка. Фото збільшене з малесенької фотографії. Іван фотографувався, мабуть, вперше в житті, спеціально для комсомольського квитка. В 1936 році він врятував від пожежі колгоспну конюшню. Власне, конюшню йому врятувати не вдалося, вона згоріла, але Іван Неприлюк врятував коней. Сам дуже обгорів, думали — не виживе, але коней врятував. А через п'ять років пішов на фронт і не повернувся. Ніхто не знає, як він воював і як загинув, але я думаю, що коли він хлопчиськом не побоявся кинутись у вогонь, то й воєнного вогню не злякався. А фотографію Данила Сороки, він мій однофамілець, ніякий не родич, я ж говорив уже, що у нас половина села — Сороки, мені так і не вдалося розшукати. Данило Сорока теж загинув на війні. Він був набагато старший від Івана Неприлюка. В селі його пам'ятають як найсильнішого, найздоровішого чоловіка. Він залюбки міг підняти коня. Ті, хто знав його, розповідають, що Данило сміху ради бувало підлізе під коня, обніме своїми могутніми ручищами його передні і задні ноги, трохи піднапружиться, крекне, випростається, і… всі тільки ахнуть — коневі ноги висять в повітрі, кінь не знає, що це з ним робиться, пручається, а Іван сміється, а потім, обернувшись на всі боки, продемонструвавши, що все тут без обману, легко опустить коня на землю. Так ще й після того кінь не може опам'ятатися, збагнути, що ж це з ним було, стоїть, хитається, і така в нього дурна морда від того всього пережитого, що всі кишки рвуть від сміху. Але Данила Сороку в селі пам'ятають не тому, що він такі ярмаркові фокуси показував, а тому, що він був дуже добрий. Завше людям на поміч приходив, завше своє плече першим підставляв заради громадського добра. Пам'ятають в селі і те, як в тридцятому році, коли колективізація в розпалі була, коли перший трактор в село прийшов. А міст через нашу річечку благенький був, до того ж підозрюють, що куркулі і підкуркульники навмисне дві сваї під водою підпиляли, і трактор разом із мостом мало не сповз у річку, і тоді Данило Сорока, який був при цьому, першим кинувся в крижану воду, першим підставив своє могутнє плече під балку і виграв ті кілька дорогоцінних секунд, поки йому на допомогу прийшли інші і таки врятували трактор. І таким Данила Сороку пам'ятають у всьому — дужим, добрим, готовим першим прийти на допомогу. Пам'ятають… Пам'ятали б доти, доки жила хоч одна людина, яка його бачила і знала особисто. А потім? Я десь читав таку мудрість, що ми живемо на світі доти, доки нас пам'ятає бодай одна людина. Доки ми в її пам'яті. А коли вмирає і вона, то й ми з нею вмираємо. Хіба це справедливо? Тепер у наших Теренках так не буде. І так не буде і в інших селах і містах. Я був ще зовсім малим, коли писалася історія міст і сіл України, і тоді про наше село допомагав писати Сава Микитович, але тепер і я чогось вартий. І коли згодом ця історія виходитиме доповненим виданням, то, пишучи про наші Теренки, якийсь історик скористається моїм літописом, де йдеться про десятки моїх земляків, вартих того, щоб люди їх пам'ятали й тоді, коли всіх нас вже не буде на світі.

На стіні нашого музею висить рушник, на якому наші найкращі вишивальниці на прохання Сави Микитовича вишили такі слова: «Той, хто не шанує свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Максим Рильський».

А Вадик Іванов дивується, для чого я «дідів збираю». Іржик, коли влітку побачила цей чудовий рушник, коли прочитала цей напис, так обличчя в неї і засвітилося все…

— Які чудові слова, — сказала вона, — я їх досі не чула і не знала, що вони належать Максиму Тадейовичу.

Ех, скільки ми ще всього не чули і не знаємо! А треба чути і знати вже зараз, бо те, що ми почуємо і взнаємо зараз, запам'ятається на все життя…

Сьогодні вночі мені знову снилася Іржик. Невже я її в неділю побачу? Мені снилося, що вона з іншими дівчатками бігла естафету — чотири по сто. Іржик бігла швидше всіх, але в її руках замість естафетної палички чомусь було… веретено. І приверзеться ж таке уві сні: веретено замість естафетної палички! Я знаю, що в травні у Іржика відповідальні змагання, і я обов'язково приїду в місто «поболіти» за неї…

— Хай Іржик сміється з мене, хай кепкує, хай називає блаженненьким, але я не соромлюсь того, що мені дуже радісно, дуже приємно, коли всім добре.

І добре, що ми в неділю побували у Васька Сороки в знайомих нам Теренках. Щоправда, вони не для всіх були знайомі. Максим, Іван Іванович — полковник Швецов, його дружина Тамара Георгіївна і Валерій Сахненко були в Теренках вперше. Правда, полковник розповідав, що тридцять п'ять років тому його батальйон проходив поблизу цього села, але в селі він не був.

І ось зараз він побачив в музеї своє фото і свій компас, а в спеціальній книзі Василем Сорокою записано історію цього компаса. Дивуюся, коли Василь встиг роздобути фото Івана Івановича? Адже бачилися вони щонайбільше два рази, і все відбувалося на наших очах. Проте коли людина хоче щось зробити, вона зробить. Так і Вася — знайшов час роздобути фото полковника в парадному мундирі і з усіма орденами на грудях. Може, правда, полковник надіслав йому це фото поштою? Хоча ні, все листування полковника зараз йде «через мої руки», все, що він пише, я ношу на пошту і відсилаю рекомендованими листами. Це, в основному, листи, в яких йдеться про старшого лейтенанта Михася Васинка, але листується полковник і зі своїми однополчанами.

Добре, що не було дощу. Бо коли б був дощ, навіть напередодні, полковникова машина не змогла б проїхати в долину, на леваду, і Максим зі своїм кріслом