Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Немає поганих доріг — є погані шофери.
Потім цілком серйозно додав:
— Це мене Кирило навчив.
— Чого я вас навчив, Іване Івановичу? — не зрозумів спершу Кирило.
— Як-то чого? Я від тебе навчився, використовуючи вислови великих людей, переінакшувати їх відповідно до даної обстановки так, щоб слова, може, й мінялися, а думка залишалася та сама. Хто сказав ці слова?
— Не знаю, — щиро зізнався Кирило.
— Ну-у — не знаєш! — сміявся полковник. — А хто сказав слова: «Немає маленьких ролей, є маленькі актори»?
— Станіславський, — засміявся Кирило. — А здорово ви його думку виклали: «Немає поганих доріг, є погані шофери».
— Твоя наука! Хоча моїх шоферських заслуг тут і небагато, дорога хороша, все підсохло, травичка проклюнулась, сонечко гріє, весна.
День і справді був пречудовим. І ми на тій долині, в левадці, одразу ж стали малими і несерйозними. Почали бігати наввипередки, стрибати, галасувати, сміятися…
І Максим сміявся і радів. Він був таким, як раніше, бо останнім часом настрій його мені не подобався. Останній місяць Максим став якимось замкнутим, похмурим, відлюдькуватим, навіть роздратованим, і мені все більше і більше ставало шкода його, але я приховував свою жалість і своє співчуття, бо боявся, що сердитиметься Іржик. Вона завжди на мене в таких випадках насипається і до Кирила звертається:
— Кириле, скажи йому щось розумне, щось з класичної літератури.
А в Кирила, будь ласка, в нього завжди напохваті якась цитата. І він одного разу застеріг мене:
— Не можна ображати людей жалістю! І запам'ятай, це не я сказав, а Олексій Максимович Горький.
А я не згоден! Тобто я не з Горьким не згоден, я з Іржиком і з Кирилом не згоден. Я певен, що Горький сказав ці слова з зовсім іншого приводу. Що ж до Кирила, то він цитат нахапається і повторює їх, наче папуга, не дуже піклуючись, до місця цитата чи не до місця. Я згоден і з Іржиком і з Кирилом, що потрібна в таких випадках витримка, такт відповідний потрібний, щоб не сльозливо виходило, не жалібно, але жаліти людей треба. Тут мене в зворотному ніхто не переконає.
А Іржик мені здається навіть трохи жорстокою. Не байдужою, не злою, а жорстокою. Хто б, окрім неї, дозволив собі таку річ? Хлопці гасали як навіжені, і навіть з Ніни Олешко злетіла її статечність, і Валера Сахненко здавався нашим ровесником, а не дорослою людиною, навіть здавалося, що сп'янілі від сонця, зеленої трави і молодого листя, від весняного повітря полковник Швецов і його дружина теж візьмуться за руки і побіжать.
І як у мене защеміло серце, коли Максим раптом сказав:
— Як би мені хотілося побігати цією долинкою вздовж річки! Я біг би й біг, і ніщо б мене не могло зупинити…
— Так встань і біжи! — суворо наказала Іржик. — Встань і біжи! Виконуй своє комсомольське доручення. Своє перше комсомольське доручення! Це ж залежить тільки від тебе, ти це добре знаєш! Пересиль себе — встань і біжи!
Тільки нас двоє було в цю хвилину біля Максимовою крісла. Колеса крісла трохи грузли в піщаному грунті, я злегка, йдучи позаду, підштовхував крісло. Максим цього разу не заперечував, а Іржик ішла поруч. І тут він сказав ці слова, і тут почув від неї таку відповідь. Мене пересмикнуло всього, я собі на хвилину уявив, що мусить робитися в Максимовій душі, і злість на Іржика закипіла в мені, і була та злість гарячою як окріпні, вона таки, жорстока і безсердечна!
Та мало того! Іржик раптом додала:
— Дивись, як це робиться! Це ж так просто!
І вона зігнулася, присіла, вперлася руками в землю, відштовхнулася, здавалося, всім тілом, наче до того позад неї було» не повітря, а натягнена пружна гума, і та, натягнена гума, швиргонула її вперед. Іржик побігла… Ні, вона не бігла, вона летіла над землею, і не можна було встежити, коли торкаються її ноги землі.
Тільки нас двоє, я і Максим, спостерігали за тим, як Іржик біжить, решті було не до неї. Але я знав, що Іржик біжить зараз лише для Максима.
Скільки минуло секунд відтоді, коли Іржик стартувала? Десять, п'ятнадцять? Думаю, не більше десяти, але я встиг не лише бачити, як вона біжить, але й помітив, як її бачить Максим.
Він весь напружився, подався вперед, вперся в бильця крісла так, що навіть і нігті на його руках з рожевих стали білими, плечі здригнулися від збудження і нетерпіння. І я зрозумів, що Максим теж біжить, біжить слідом за нею. Тобто не біжить, а зараз побіжить. Мені навіть здалося, що ноги ворухнулися, зігнулися в колінах, він наче підібрав їх під себе, щоб міцніше впертися ними і сильніше відштовхнутися. Я був певен, що Максим ворухнув ногами. Але чому він не помітив цього сам? І коли я наступної миті глянув на'його ноги, вони були в тому ж положенні, що й завжди. Невже він не помітив, не відчув, як його ноги зігнулися в колінах, як він ворухнув ними? Чи це мені просто здалося, примарилося? Може, це сталося тому, що Іржик: так владно наказала: «То встань і біжи!», стільки переконання; було в її голосі, стільки віри, що він не може не виконати її наказу, що навіть я повірив: для Максима залишилося одне — встати і бігти!
А може, я помилився? Може, видав в своїй розгарячілій уяві бажане за дійсне?
Зі мною часто так буває. Коли мені чогось дуже, дуже хочеться, мені починає здаватися, що моє бажання вже здійснилося.
Не те, що я мріяв, але мені чомусь здавалося, що ось зараз ми приїдемо, і на тому місці, де пацан знайшов ту поламану компасну картушку, відразу ж знайдемо командирську
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.