Читати книгу - "Сміливий чунг"

Тимчасом грау, підвівшись з-під куща і втупивши палючий погляд у Сміливого чунга, бив хвостом об землю і загрозливо ричав. Він щойно добре наївся, і йому не хотілося більше крові, та й чунги були для нього не такі самі, як усі інші тварини… Гpay волів, щоб Сміливий чунг просто втік з-перед його очей. Та той не тільки не хотів тікати, але навіть не наважувався обернутись назад, і тоді грау мотнув головою, широко роззявив пащу й грізно заревів:

— Г ррр-а-уу!

Помітивши, що грау збирається стрибнути, Сміливий чунг підняв ломаку і повернув її гострим кінцем до нього: якщо грау стрибне, він встромить її в роззявлену пащу, і грау вмре. Коли ж не вмре, то або прибіжать інші чунги, або Брунатна пома подолає свій страх і кинеться йому на допомогу. І він голосно закричав:

— У-а-кха! У-а-кха!

Гpay припав черевом до землі, і ключиці його різко випнулися вперед… Ще мить — і тіло його знялося в повітря і промайнуло, наче тінь крі-рі, що пролетів низько над деревами. Не сподіваючись на такий швидкий стрибок, Сміливий чунг налякався, несвідомо метнув свою ломаку в грау і сховався за деревом.

Ломака влучила в грау й застряла в його грудях. Гpay страшенно заревів, перевернувся в повітрі і, впавши за два кроки від Сміливого чунга, почав качатися між кущами, обагряючи їх теплою кров’ю.

Сміливий чунг не бачив, як саме це сталося, та коли грау почав метатися й бризкати кров’ю у всі боки, зрозумів, що вбив звіра. Він торжествуюче заревів і сміливо вийшов з-за дерева. Гpay вже не міг ні стрибнути, ні вчепитися в нього пазурами. Тепер він міг тільки качатися й бити передніми лапами об землю, а коли підбігли перші чунги, уже не мав сили навіть заревти. Грау корчився, хрипів і дивився на чунгів помутнілими очима.

Сміливий чунг першим підійшов до грау й висмикнув з його грудей ломаку. Відтепер він не дозволить ні грау, ні мо-ка наблизитись до нього. Щоб простромити їх, можна кидати ломаку ще здалеку, і вони все одно помруть. Тепер він вже не діставатиме ран від їхніх зубів та пазурів…

Радісно скімлячи, він стиснув закривавлену ломаку, відступив кілька кроків від трупа грау і вигукнув:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Потім підняв ломаку, спрямував її гострий кінець у вбитого грау й кинув. Ломака знову вп’ялася в тіло грау. Інші чунги, які з цікавістю дивились на нього, теж закричали в один голос:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Сміливий чунг знову висмикнув ломаку і ще раз метнув її в грау. І всі чунги, наслідуючи його, теж почали кидати в забитого звіра ломаками. Проте не кожна з них мала такий гострий кінець, і не всі вони однаково потрапляли в ціль. Однак все це було щось цілком нове для чунгів, воно захопило їх, і чунги ще довго кидали ломаки в мертвого грау і збуджено вигукували:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Для Сміливого чунга більше не існувало великого й сильного звіра, якого б він не міг перемогти і вбити, озброївшись гострою ломакою. Правда, великого мута або велетенського, як скеля, хо-хо вбити ломакою не можна було. Але мут і хо-хо живилися травою та листям і ніколи не нападали першими. То чи варто ж було Сміливому чунгові заводитися з ними й ризикувати собою?

Та одного разу не якийсь там хижак, а звичайний теп-теп відібрав у нього ломаку, і сталося це так.

Ідучи якось, як звичайно, попереду всієї групи, Сміливий чунг помітив двох теп-тепів, що паслися в траві. Один з них був великий, з широкими грудьми й великими гіллястими рогами, а другий — набагато менший, з невеличкими ріжками, які щойно пробивались у нього на лобі. Чунги знали, що м’ясо теп-тепа дуже смачне. І от, жадібно дивлячись на них, Сміливий почав підкрадатись через кущі, наперед радіючи солодкому м’ясові. Назустріч, збоку теп-тепів, повівав легкий, поривчастий вітерець, листя на кущах тихо шелестіло, і це заважало теп-тепам вчасно його зачути. Сміливий чунг підійшов ще ближче і вже приготувався кинути ломаку в великого теп-тепа.

Але саме в цю мить тварини його помітили. Великий теп-теп швидко підвів голову, вдарив переднім копитом об землю, і маленький теп-теп одразу ж зник у кущах. Великий теп-теп також хотів був уже тікати, і Сміливий чунг швидко кинув йому вслід ломаку. Аомака влучила теп-тепові в стегно. Він голосно замукав, проте не впав, як сподівався Сміливий чунг, а шугнув у кущі і зник разом з ломакою.

Сміливий чунг ждав чого завгодно, тільки не того, щоб в отакий спосіб втратити свою гостру ломаку. Він довго шукав її в кущах, йдучи по слідах теп-тепа, та так і не знайшов. І вперше, відколи існували чунги, один з них почав шукати й підбирати серед обламаного гілля ломаку, яка була б рівна й гладка, не дуже товста й не дуже важка, і щоб неодмінно мала загострений кінець. Але знайти такої не міг. Якщо ломака була гостра з одного кінця, то вся була сучкувата або крива. А якщо ж була рівною, то мала тупий кінець.

Зрештою Сміливий чунг знайшов більш-менш підхожу ломаку, заспокоївся й почав уже забувати про те, що сталося. Та одного разу, пробираючись крізь високі кущі, гілки яких виростали з землі цілими снопами, він раптом спинився й витріщив очі: гілки були точнісінько такі, як і його ломака! Такі ж рівні й гладенькі, не дуже товсті й не дуже тонкі…

Він ковзнув поглядом по гіллю від кореня до пучків широкого листя, серед якого червоніли дрібні, але дуже смачні ягоди. Сміливий чунг уже не раз їв ці ягоди і знав