Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Зводити порахунки між собою хлопці йшли у глухий кут на подвір'ї між кухнею і шкільним складом, у якому зберігався городній інвентар і парадна форма, що її школярі вдягали на демонстрації під час першотравневих або жовтневих свят. Це місце підпільно називалося «точкою». Фраза: «Пішли на точку!» — лунала як прилюдний виклик на дуель, тому відмовитися означало зажити слави боягуза, власне, стати посміховищем в очах цілої школи. Те, що чоловіки з жінками на дуелях не б’ються, мої ровесники не знали. Зрештою, з усього дівчачого племені в цій школі пропозиція: «Пішли на точку!» — на адресу того чи іншого хлопця звучала тільки від мене — інші представниці прекрасної статі амазонських поривів узагалі не проявляли. Щоправда, наші хлопці не особливо з інших своїх ровесниць і глумилися: переважно це були майже безневинні дії — крапля клею на сидінні парти, розстебнутий ґудзик на поясі фартушка, розв’язаний бантик на голові. Загалом такі маленькі прикрощі називалися «ловкасть рук — і нікакова машеннічєства». Хлоп’ячі жарти переважно минали безкарно, в гіршому разі дівчата рюмсали і приводили на розправу когось з учителів чи й власну маму. У мене таких можливостей не було, тому доводилося рятуватися власними силами. Правду кажучи, в ті часи ніхто нікого не бив ногами в обличчя, ніхто не копав у живіт чи в груди: суперника цілком вистачало повалити на землю. Якщо ж сутичка закінчувалося чимось серйознішим, то це вже розцінювалося як катастрофа з усіма неминучими наслідками. Тому крапля крові з носа чи губи миттєво гамувала найбільшу злість супротивника-переможця, а відірваний комірець чи розірваний піонерський галстук узагалі слугували страшними речовими доказами великого злочину Світлана Яківна, добра душа, чудово розуміла, яким пеклом для мене стала нова школа. Проте втручатися в перебіг подій навіть моя улюблена вчителька не квапилася: їй вистачало свого до нового. П’ять років тому трагічно розбився її чоловік-льотчик, із яким вона мала синочка Василька. Недавно Світлана Яківна зійшлася з чоловіковим другом, авіатехніком Вітею, але чомусь неофіційно, що в радянські часи аж ніяк не заохочувалося. Тож нашій учительці за «аморалку» час від часу вичитував нотації ідеологічно підкований директор школи. А заступник директора з виховної роботи — так жодного разу й не одружена, але вже зморщена, як печене яблучко, й суха, як висушена сливка, за що її гостроязикі старшокласники нагородили прізвиськом Урюк, — час від часу на адресу нашої Світлани Яківни у розмовах із колегами зумисне вголос, щоб чули й учні, кидала: «Мене би так за ніс ніхто не водив! Ганьба! Сором для всього колективу! Я би так не вчинила!». Аж доки якось на перерві шкільний воєнрук не витримав і теж уголос не буркнув: «А кому ви треба, цнотливице наша? Від вас уже вночі й комарі сахаються, а з квартири навіть усі таргани давно повтікали!».

Тим часом животик у вчительки ріс, а Вітя частенько дозволяв собі перепускати чарочку-другу, та до загсу Світлану Яківну не вів, — зате часто приходив до школи й демонстративно цілував нашу підстаркувату «завучку» в губи, та ще й реготав, що без нього вона помре не просто дівкою, а й узагалі нецілованою. Урюк відбивалася від п’яненького авіатехніка, як від ведмедя, викликала у свій кабінет Світлану Яківну й репетувала, що треба терміново щось робити і з Вітьком, і з животом, бо вона цього 6л…дства у стінах школи не потерпить. Врешті-решт кудись натхненно скаржилася, якісь листи комусь писала — і Вітьок та Світлана таки одружилися. А потім виявилося, що то не авіатехнік, а наша вчителька сама цього шлюбу не хотіла: бо вже встигла переконатися, що Віктор — не той чоловік, з яким можна почуватися щасливою. Розлучилося подружжя за ініціативою Світлани Яківни ще до народження дитяти. Зате Урюк нарешті заспокоїлася: її зусиллями мораль «молодих будівників комунізму» була порятована — аж двома печатками в паспорті нашої вчительки російської мови й літератури. Забігаючи наперед, скажу, що одруження й розлучення Світлани Яківни офіційно вирішилися вже тоді, коли й мої шкільні проблеми «розсмокталися». На час апогею моїх цькувань із боку однокласників учительці було не до мене. І лише одного разу, коли я заховалася в гардеробі від своїх переслідувачів, Світлана Яківна випадково почула моє схлипування, підійшла, присіла поруч і сказала:

— Не зважай на них. Вони зараз їдять свій білий хліб, а ти — чорний. Але в житті доводиться їсти то один, то другий. Настане й твоя біла смуга і твій зоряний час! А вони ще давитимуться цвілими сухарями!

Світлана Яківна як у воду дивилася. Коли, вже майже сорокарічною, у Києві біля вокзалу я побачила бомжа Вовочку-Генсека, а ще раніше — зацофану, передчасно постарілу й стероризовану долею Вірку-Шкірку, яка в нашому класі була носієм «найвищої справедливості», тому вчителі в один голос прокували їй щонайменше посаду прокурора, — то згадала про чорний і білий хліб із розмови зі Світланою Яківною. Жаль тільки, що не знаю, де зараз ця хороша людина і дуже талановитий педагог, не відаю, яким хлібом частує її доля на старості літ.

А тоді, в моєму далеко не райдужному дитинстві, вперше на «точку» я повела свого «принца» Вовочку. Він, нещасний, ніяк не міг простити, що колись наївно повірив виховательці дитсадка, ніби я — казкова Попелюшка, а може, ще й досі шкодував свою корону. Добряче діставши від мене книжкою по голові в перший же день мого перебування в новій школі, «зоряний хлопчик» затаїв на мене образу. То й не дивно, що він пристав на підмовляння менш заможних хлопців: мовляв, вони робитимуть мені дрібні збитки, а за це Генсек має розплачуватися з ними шоколадками. Але підлі хлопчиська зрадливо «здавали» Вовочку, як тільки-но з моїх уст лунало вбивче слово «точка». Може, їм було все-таки ніяково битися з дівчинкою, а може, вони у такий дріб’язковий спосіб мстилися «багатенькому Буратіно», за те що він мав тих шоколадок завжди удосталь, а вони — лише на Новий рік.

Та коли вчителька математики, якій прозивалися Шім-Вішім, бо вона дуже шепелявила (й через