Читати книгу - "Вийди і візьми"

Щойно замріли уродини, Матильда взялася заводити бесіди про однокласників та однокласниць. Перед тим, як гості почали сходитися з квітами і подарунками, син, ради якого Матильда все й затіяла, зник із дому. Частувались без нього, якого так і не дочекалися, не дуже і побиваючись, тільки трохи збентежившись. Уже полягавши спати, Жак і Матильда чули, як шарудить за стіною подарунковий папір.

Приваблена кольоровими кульками, Матильда вчащала у «Хімтовари», підходила до полиці, роздивлялася їх, наповнених жовтою, зеленою, синьою, червоною рідиною, брала до рук, натискаючи пучками пальців, від чого пластикова оболонка злегка вгиналася, доки врешті вибрала і купила зелену. Виливши вміст на голову, рівномірно розподіляла на сивуватому поріділому волоссі. Шампунь пінився й пінився — втомившись змивати, Матильда вимкнула воду і накинула на себе рушник, з якого роки кружляння у пральній машині затерли візерунки до невиразних контурів.

Небавом «Хімтовари» перетворилися на маркет побутової хімії «ШИК», що належав до великої мережі, якій за емблему правив бобер, символізуючи охайність. Над підремонтованим входом спалахнув рожевим неоном напис, з нагоди відкриття високі вітрини ряхтіли вигадливими віньєтками, що прикрашали покладені через всю площину літери «Ш», «И», «К», перед якими вже за кілька днів якийсь бешкетник домалював «П».

Мережа випускала кольоровий журнал-рекламу, який можна було безкоштовно брати на вході з металевої скриньки на високій нозі, що нагадувала пюпітр. «Бобер рекомендує» — поміж багатьох інших секретів Матильді відкрилося справжнє призначення чарівних кульок із кольоровим вмістом, що виявилися шампунем, щоправда, не для миття волосся, а для розчинення у воді: на першій ілюстрації бобер вичавлював вміст у ванну, на другій, розпливаючись від задоволення, брьохався у щедрому шумовинні.

Не дочекавшись кінця календарної осені, зима обсипала вулиці снігом і вгатила морозом. Напаливши духівку, домашнє вогнище, Матильда відчиняла двері до вітальні, в якій тепер спали — знову вдвох, прибгані одне до одного холодом та безвихіддю. Під бамкіт у голові, що розколювалася від чадного газу та позачинюваних кватирок, завершився рік.

До вагончика за міською межею, на порослий бур’янами й відділений від дороги лінією шелестливих тополь пагорб вів шутерний з’їзд. По інший бік, у долині, лежало перше село, над яким здіймалося півняче кукурікання і коров’яче мукання. Коли щільний туман огортав усе навколо, худоба вибредала нагору, в безцільному блуканні наштовхувалася на зелену хатинку і, зупинившись, втуплювалась у вікно, скидаючись на поторочу, якими кишать легенди краю, такого інакшого й дивного. З глибин туману долинав хрипкий оклик господаря.

По цей бік до пагорба підступало місто, зупинившись перед самим підніжжям — чи то в нерішучості, чи перевести подих. Цегляні вояки спиналися в небо. Частину багатоповерхівок було заселено, над іншими нависали стрімкі крани, доправляючи нагору металевою рукою цеглу і розчин. Територію довкола новобудов обплітала павутина доріжок, вздовж бордюрів з’являлися ряди молоденьких кущів, на латках із навезеним чорноземом спиналися саджанці.

Вирішального наступу так і не відбулося, будинки продовжили рости в обхід по рівнині, дедалі більше віддаляючись від пагорба. Згодом, коли новобудови оточать узвишшя, лише автошлях не дасть зімкнути кільце. На пагорбі нічого не змінюватиметься, шелестітиме листя і гойдатиметься трава; коли у вагончику вже ніхто не працюватиме, він стоятиме покинутий, а доріжка до нього, з якого облущиться фарба і в дощ стікатиме з даху іржа, заросте бур’янами.

Поява Матильди, яка чекала, доки автобус пригальмує й відчиняться двері, викликала пожвавлення серед пасажирів — робітників, що їхали на фабрику. Іноді вони відпускали жарти, відтак продовжували дрімати чи знову втуплювались у вікно. Їхні погляди байдуже ковзали краєвидом, автобус трясся й рипів. Якось Матильда стояла на зупинці, а коли їй здалося, що жде довго, подивилася на годинник. Автобус виринав з-за мосту, завжди о тій самій порі на верхівці здибленого хребта, звідки котився вниз, а тоді гальмував, розкраюючи світанок іржавим скрипом. Промчала вантажівка, розтрясаючи тишу, за нею два бобики з військовими номерами, після чого знову запала мовчанка. Була за чверть, потім шоста. Зашурхотіли березові віники підмітачів. Автобус так і не приїхав.

Від того дня, як уперше спізнилася на роботу, Матильда прошкувала на міський транспорт, що мав зупинку перед будинком культури. Переповнений, ледве пиркав, а як дорога брала під гору, здавалося, рухався не вперед, а назад. Тепер Матильда вже не мала часу, як тоді, коли її підбирав заводський автобус, прогулюватися серед трав і милуватися сходом сонця, що піднімалося на далекому обрії — у стороні, з якої приїхала в це тепер уже її місто.

Поміж пасажирів у міському транспорті траплялися знайомі, ще спохмурніліші, ніж раніше, обличчя робітників. У тисняві вони не впізнавали її або не звертали уваги, в салоні навіть узимку можна було задихнутися; руки тих, хто стояв ближче, відчиняли люки в даху і відсували шибки. Вітер розвіював спертий дух надиханого повітря, випускних газів, що проникали всередину, й одягу, просяклого людським потом. Стиснена чоловічими тілами, які не давали їй впасти і разом з якими подавалася допереду, коли автобус гальмував, Матильда їхала, і під час їзди замість зосереджених, грізних, втомлених, неголених облич і понурих міських краєвидів перед її очима зринала хатинка, в якій виростала, струмок, і тільки з того, як рухався очерет, було видно, що вода не стоїть, а тече.

Висипавши з переповненого автобуса, потік пасажирів сунув до фабрики, що отаборилася на рівнині задовго до житлових кварталів, навскоси через поле, протоптаною стежиною, тоді як Матильда линула вгору, одинока постать, яка відокремилася від людського потоку.

Здавалося, разом із животом, що дедалі зухваліше випинався під одягом, виростали невидимі крила, вранці виносячи на пагорб, а надвечір’ям уділ, на зупинку, що за день перетворювалася з кінцевої