Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

218
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князь Єремія Вишневецький" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 87
Перейти на сторінку:
до­до­му, як за дво­ром зас­ту­котів візок, і в То­до­зи­ну ха­ту увійшов уп­ра­ви­тель Суф­щинський з своєю жінкою Ма­ри­сею. Єремія пос­лав їх вмо­ви­ти То­до­зю й ви­вез­ти її з со­бою в Бра­гин. Він сподівав­ся, що Ма­ри­ся, як жінка, кра­ще за йо­го зуміє підійти з хит­ро­ща­ми та лес­то­ща­ми, підлас­ти­тись до То­дозі й по-жіноцьки на­мо­ви­ти її виїха­ти до Бра­ги­на, а потім на Во­линь до Виш­нев­ця. То­до­зя вгляділа панків і од­ра­зу пос­те­рег­ла, чо­го во­ни приїха­ли та­кої ранньої до­би. Тітка Мав­ра за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти сніда­нок. То­до­зя поп­ро­си­ла па­на Суф­щинсько­го і йо­го жінку сіда­ти.

- От і нам до­ве­лось по­ки­да­ти Лу­бен­щи­ну, - по­чав го­во­ри­ти ку­ценький та круг­ленький Суф­щинський, - не­без­печ­но нам ту­теч­ки зос­та­ва­тись. Хло­пи збун­ту­ються, як тільки князь виїде й ви­ве­де військо. Не бу­де ко­му нас обо­ро­ня­ти. Во­ни за­по­губ­лять нас.


- От і шко­да, що виїжджа­ють мої давні знай­омі. Мені бу­де жаль за ва­ми, - ска­за­ла То­до­зя.


- Їдьмо вкупі з на­ми, То­до­зю, то й не до­ве­деться тобі жал­ку­ва­ти за на­ми, - по­ча­ла Ма­ри­ся. - Князь на­да­рує тобі се­ла. Бу­деш жи­ти, як у бо­га за двер­ми.


Тодозя до­га­да­лась, що Суф­щинська знає все про неї, що Єремія її ко­хає.


- Ми, То­до­зю, знаємо усе про те­бе, - по­чав Суф­щинський. - Сер­ця не по­таїш од лю­дей, як не хо­вай­ся з ним! їдь з на­ми до Бра­ги­на. Князь дає на до­ро­гу гроші, дає й на твоє про­жит­тя, за­пи­ше тобі се­ло, не до жи­вот­тя, а навіки тобі й твоїм на­щад­кам.


- Не хо­чу я ні се­ла, ні гро­шей і не поїду з ва­ми ні за які гроші, - смут­но обізва­лась То­до­зя і од­ра­зу зап­ла­ка­ла.


- Та їдь бо, То­до­зю! Ото дур­на! - ска­за­ла тітка Мав­ра. - Як­би мені князь да­вав се­ло, я б за­гар­ба­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми. Бу­деш панією на усю гу­бу, бу­деш жи­ти в добрі, одя­га­тись в ок­са­ми­тові кун­туші та шов­кові намітки.



- Їдь - і не ду­май, і не гай­ся, і не зма­гай­ся. На те­бе впа­ло не­на­че з не­ба та­ке щас­тя, впав та­кий та­лан, про який тобі не сни­лось і не при­вид­жу­ва­лось, - по­ча­ла пані Ма­ри­ся. - Що з то­го, що князь ка­то­лик і став по­ля­ком? «Ляхів гудьмо, а з ля­ха­ми будьмо», ка­жуть в при­казці. І я ж ко­лись бу­ла шлях­тян­ка бла­го­чес­ти­вої віри, а як вий­шла за сво­го Ка­зиміра, то й прис­та­ла на ка­то­лицьку віру та й жи­ву ж якось на світі за своїм чо­ловіком. Так зро­би й ти.


Марися бу­ла пра­вос­лав­на сіряч­ко­ва шлях­тян­ка ро­дом з Во­лині. Вий­шов­ши заміж за по­ля­ка, пан­ка Суф­щинсько­го, во­на по­ча­ла хо­ди­ти з своїм Ка­зиміром до костьолу, як овеч­ка за ба­ра­ном, і не­за­ба­ром з Ма­русі ста­ла Ма­ри­сею. Во­на ду­ма­ла, що й То­до­зя з ве­ли­кою охо­тою піде слідком за нею і вчи­нить так са­мо.


- Ні, я цього не зроб­лю. Я не здат­на та­ке вчи­ни­ти. Не хо­чу я ні царст­ва, ні панст­ва! Не хо­чу я, щоб мені хто до­ко­ряв, що я по­ши­лась в пе­ре­вертні за ба­гаті князівські по­да­рун­ки, - ска­за­ла То­до­зя.


- Та їдь, дур­на! Бу­деш їзди­ти в ко­лясі на бас­ких ко­нях, не їсти­меш пе­че­ної кар­топлі, як у се­бе вдо­ма. Та й ме­не зго­дом пе­рек­ли­чеш до се­бе. І мені мо­же ко­лись спра­виш шов­ко­ву плах­ту, та мо­же й ме­не пос­ва­тає який­сь во­линський пру­ди­ус. Бог по­си­лає тобі та­кий та­лан, а ти ще й ко­ми­зиш­ся й кир­пу де­реш.


- Їдь, сер­це То­до­зю, бо й те­бе не ми­не ли­хо. Ска­жу тобі усю щи­ру прав­ду: про твою лю­бов вже зна­ють в Луб­нах ко­за­ки, зна­ють і хло­пи. Те­бе вже усі ту­теч­ки звуть ляхівкою та драж­нять ка­то­лич­кою, хоч ти й не ка­то­лич­ка. Бо­ро­ни бо­же не­щас­тя, те­бе вб'ють от­тут твої ж сусіди, як ки­нуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наг­лої смерті. Тікай і ти, сер­це, та ще й швид­ко! - ска­за­ла пані Ма­ри­ся.


Тодозя втер­ла сльози і вваж­ли­ве слу­ха­ла.


- Тікай, То­до­зю, - обізвав­ся пан Суф­щинський. - За­ги­неш от­тут вкупі з шлях­тою ні за ца­по­ву ду­шу. На те­бе не по­див­ляться, що ти ко­зач­ка. Кня­зя не­на­ви­дять ук­раїнці вже дав­но. На те­бе впа­ла йо­го лас­ка - і ти без­пе­реч­но за­ги­неш тільки за те, що він те­бе лю­бив. Тікай з на­ми. Пе­ре­бу­деш ли­ху ко­лот­не­чу - знов вер­неш­ся до гос­по­ди. А те­пер те­бе не по­ми­лу­ють і не по­жаліють.


Полохлива тітка Мав­ра витріща­ла очі од пе­ре­ля­ку на То­до­зю. То­до­зя прис­лу­ха­лась.


- Ти, То­до­зю, і втям­ку не маєш, що тут в Луб­нах мо­же скоїтись. Тікай­мо заз­да­легідь! На­що тобі на­да­рем­но, з доб­ро­го ди­ва нак­ла­да­ти го­ло­вою? - ска­зав пан Ка­зимір.


Тодозя за­ла­ма­ла ру­ки і зас­тог­на­ла. Сльози її од­ра­зу ви­сох­ли.


- Боже мій ми­лий! Чим я прогніви­ла те­бе, що ти нас­лав на ме­не та­ке не­щас­тя? Нев­же ме­не драж­нять ляхівкою та ка­то­лич­кою? Це ви ма­буть тільки підби­ваєте ме­не вдвох, щоб я їха­ла слідком за кня­зем. Це ви ме­не спо­ку­шаєте, - го­во­ри­ла То­до­зя.


- І не підби­ваємо те­бе й не ду­ри­мо. Те­бе усі в Луб­нах і по­за Луб­на­ми так драж­нять. Те­бе жде на­да­рем­на смерть, і смерть лю­та. Вже й те­пер те­бе заздріва­ють, звуть князівською хвірткою, бо ти хо­ди­ла в па­лац до кня­гині Гри­зельди. Тікай за­раз, бо не сьогодні-завт­ра за­ги­неш от­тут в своїй гос­поді, та ще й мо­же вкупі з тіткою. І твою ха­ту спа­лять.


- Оце ли­хо! Ще й мені прий­деться нак­лас­ти го­ло­вою за князівські прим­хи. Тікай собі, То­до­зю, звідсіль! Пе­ре­будь на Во­лині який­сь там час, а потім, як вти­хо­ми­риться ко­лот­не­ча, вер­неш­ся до гос­по­ди, - ска­за­ла тітка.


- І брат те­бе, То­до­зю, не обо­ро­нить, бо то, бач, си­ла! І зме­те ця си­ла те­бе, як вітер по­ро­ши­ну, - ска­зав сум­ним го­ло­сом пан Ка­зимір. - За­раз одя­гай­ся, лаш­туй­ся, ук­ла­дай­ся, а ми візьме­мо прудкіші та баскіші коні та за­вер­не­мо за то­бою та й навтіка­ча слідком за військом! Не­ма тобі чо­го ду­ма­ти та га­да­ти. Га­ятись те­пер не­без­печ­но. Військо опівдні вис­ту­пає, їдь і не спе­ре­чай­ся! - ска­зав пан Ка­зимір, встав­ши з ос­ло­ну.


Пан і пані Ма­ри­ся вий­шли. То­до­зя не­на­че за­мер­ла на ос­лоні. Тітка мовч­ки по­ра­лась ко­ло печі. Страш­на гад­ка па­на Ка­зиміра не­на­че підстре­ли­ла двох ве­се­лих та жар­тов­ли­вих ко­за­чок.


- Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові. Годі тобі сльози ли­ти. Вста­вай та ла­годься в до­ро­гу, ук­ла­дай своє доб­ро в скри­ню, бо не­за­ба­ром пан Ка­зимір заїде за то­бою.


Тодозя вста­ла й зас­тог­на­ла, зняв­ши

1 ... 51 52 53 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"