Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Думки про бігаючі оченятка Удана надали сил витримати погляд мого пса: не хотілося бути схожою на його прищавого братика.

– Я поки що не ваш консультант, – відповіла твердо, усвідомлюючи, що якщо спочатку Адран і планував познущатися з родичів, то зараз зацікавився всерйоз. – Будь-які подробиці лише після підписання угод.

– Сподіваюся, ти добре перевірив цю кішку, перш ніж щось підписувати?

На мій скромний погляд цими словами, ще й у моїй присутності, Макіра підписала собі вирок. І синові заодно. Від Дрона відчутно повіяло зневажливою прохолодою:

– Я все перевірив. А ось майбутній голова відділу?

– Я... перевірю, – не надто твердо відповів Удан. – Але ж ти... обіцяв передати мені всі канали надходження інформації.

– Я передумав.

– Ти не можеш! – обурилася Макіра.

– Глава відділу має сам обзаводитися... каналами. Як і зв'язками, і повагою підлеглих. Вважай це моїм домашнім завданням.

– Ти не можеш... – знову почала Макіра.

– Чому? – я так і бачила, як Дрон вигнув брову, дивлячись зі сталевим кепкуванням. – Ватажок дав нам рік.

– Але Ватажок...

– Ти вже поховала його, Макіро? Не хочеш, щоб видужав? А чи не ти приклала руку до його хвороби?

– Та як ти можеш! – ледь не задихнулася Макіра.

– Голова відділу безпеки має підозрювати всіх! – ринув Дрон. – І поки що це я.

– Я поговорю з Дейком! – піднялася Макіра.

– Приємної розмови, – озвався Дрон.

– Я мав твою кішку! – навів останній аргумент Удан. – А тепер ти її... у консультанти?

– Навіть кішку сам вибрати не можеш, – зневажливо озвався Адран. – Запевняю тебе, дев'яносто відсотків нашого відділу з набагато більшим задоволенням... гм, проконсультуються в Аліс, ніж терпітимуть несамостійного та недовченого начальника. Тож якщо хочеш чогось досягти – йди, роби завдання.

Братець з маманею пішли з виглядом ображеної гідності. Адран зайшов збоку, уперся долонями в стіл, а важким поглядом у мене:

– А тепер розповідай.

– Що? – притиснула вуха я.

– Що там про зміни?

– Та я просто тобі підіграла!

– Аліс! – суворо закликав до відповідальності Адран, але повідомляти про незнайомі голоси у голові не хотілося зовсім. Тому я обрала наступальну тактику і в свою чергу поцікавилася:

– Ти ж казав, вони не наважаться при мені?

– Наважилися, – у голосі Адрана ковзнуло чи то роздратування, чи то гіркота.

– Пожаліти тебе? – запропонувала я.

– Кішко! – загарчав пес.

– Він тепер копатиме під мене?

– Боїшся, що накопає? – хмикнув Дрон.

– Не хочу, щоб ліз до моєї родини! – підозрюю, все можливе пес і сам уже, з його-но посадою, розкопав.

– Якщо полізе – отже, не впорався із завданням, – знизав плечима Адран.

Така відповідь не радувала: нехай на інших вчиться непомітно добувати інформацію! Але сперечатися сенсу не мало, та й мене давно вже почало бентежити одне питання фізіологічного плану.

– Дроне, – трохи покрутившись, я вирішила, що це найкращий момент перевести тему. – А де тут у вас туалет?

Адран якийсь час уважно мене роздивлявся, вже не знаю, що намагаючись вгледіти.

– Ходімо, покажу, – здався, нарешті.

Я натягла черевики, піднялася і вийшла з-за столу з іншого боку. Дрон раптом наблизився зі спини, але я не встигла запанікувати, як він буденним тоном поцікавився:

– Ланцюжок послабити?

Я закивала, бо вже з усіх боків обмірковувала, як вирішити цю проблему, але просити у пса не збиралася. Але якщо вже сам пропонує...

Дрон відсунув комір піджака, трохи повозився, розстібаючи кріплення.

– Тримай, – промовив, відпускаючи.

Я зловила ланцюжок попереду – кульки ображено брязнули – і спробувала прилаштувати хвостик у внутрішню кишеньку піджака.

– Тут поряд, – додав пес, спрямовуючи до дверей.

Устелений килимом коридор був порожній, Дрон махнув рукою у бік сходів і залишився на порозі. Я озирнулася на нього, не знаючи, чи радіти такій свободі, чи побоюватися. Але потрібні двері виявилися зовсім недалеко, якраз у сходовому холі непомітно притулилися між дзеркалами.

За ними все віддавало тією самою розкішшю, я озирнулася, оглянула себе в дзеркало, поправила волосся, перевірила кабінки на предмет сторонніх – наче нікого. У голові майнуло безглузде бажання з'ясувати, чи з'явиться Дрон сюди за мною, якщо затримаюся надовго. І ще – чи вдасться непоміченою втекти з будівлі... якби не ці шпильки, на яких і до виходу дошкандибати проблема!

Пробувши істотно довше за необхідне і вирішивши не нервувати і без того роздратованого пса, я знову спробувала прилаштувати ланцюжок, щоб не звисав, і заодно пригадати, які двері по коридору – його кабінет. Не стоїть ж він й досі на порозі.