Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

IV. Старе тло

Велике Жаб’є не від нині зажило собі певної слави не тільки у повіті, але в усій Речі Посполитій. Вінценти Поль порівняв його із Запорізькою січчю. Щоб це порівняння оцінити і як добре, і як погане, треба пам’ятати про значення самого слова. Жаб’ївці якось ніколи не ставили «засіків», тобто не обгороджувалися від ворожого чи чужого світу. Гірські ватажки, щоправда, робили у лісах засіки від погоні, в основному на Чорногорі, і ніби й на Буківці. Але на Січі гору взяла влада спільноти, яке завзялася і обгородилась від усього світу, а Жаб’є було країною схованок, закутків і місцем, де розігрувались малі змови. Кожен задля себе. «Що не ґрунь, то інший порядок, — говорили здавна. Порівнювати можна було тільки одне те, що давала сама природа, а в Жабйому ліси і простори просто закликали до засіків. Вони створювали ілюзію, що захищають, і це влаштовувало жаб’ївців. Мрії і пісня про Довбуша перекладали на міф надлюдську відповідальність. Щонайбільше то містили дорікання за бійки, бо змови різних шайок і банд докучали здавна і по нинішній день.

Але жаб’ївці імпонували іншим, а Жаб’є вважалося столицею гуцульського краю.

Та між Жаб’єм й іншими поселеннями існувала стара неприязнь. Сусідні села мали поміж собою майже стільки чвар, як і сусідні держави. Здавна молоді жаб’ївці дозволяли, щоправда, молоді з інших сіл приходити до них на службу чи на роботу, але проганяли тих (чи то з Голов, чи з Білої Ріки, чи навіть із Криворівні), хто шукав у Жабйому забави. Про Бистрець ще ніхто й не чув, а предки бистречан ще мешкали у ярах Бережниці, вже тоді не один із них, проходячи через Жаб’є, діставав по голові нізащо, легко або й сильно. Вони не тільки нападали на тих, хто проходив через село, але й чигали на них на межах Жабйого, і щойно хтось їх перетнув, то його частували кийком чи бардкою. Справжні битви і поєдинки відбувалися на хітарах Жабйого. Більш того: воно шайками чи й по одному ходили на забави у Криворівню, у Голови і там били господарів на їхній власній території, а були настільки завзятими і задиристими, і такими вправними у бійках, що один мізерний підліток наганяв страху на громаду.

Патроном Бережниці був опікун дітей і лірників, лагідний і милосердний святий Миколай. Над Бережницею також домінував старий громовий дід, котрий викликав і проганяв звідти з гори, з Ігреця, бурю, а людей закликав до злагоди. Патроном Жабйого був святий Ілля, суворий володар грому, громовий святий. Ще й досі по хатах можна зустріти його образи. Та жаб’ївці шукали собі ще й інших пророків. Бо треба відзначити, що жаб’ївці були прогресивними, а бистречани відсталими. Жаб’ївці давно вже пили горілку, там, де корчми ще й не снилися, вони вже завдяки братанням з панами та й з панками привозили собі на конях барильця із панських гуралень із лєдського боку, або через Чорногору з угорських базарів. З часом коли бійки і чвари розгорілися, вони ходили далеко на Буковину до чорних примівників, особливо до Граблина, до славетного Дарадуди. Несли йому запопадливо гроші так, як потім до корчми за горілку. Ставали юрбами перед дворищем Дарадуди, а потім, коли їх допускали перед лице примівника, котрий, сидячи перед ватрою в диму і в оточенні чорних котів, мимрив чи то у стані повного сп’яніння чи в пориві чорного віщування, вони упивалися чорними здриганнями і конвульсіями, неначе горілкою. І отримували ефективні наслання чарів, чарівницькі стріли і примівки, разом із детальними інструкціями, як звести зі світу ворогів, тих, яких вони не могли дістати сокирою чи пострілом із засідки. Вони ходили до Дарадуди і з іншими нагальними потребами — щоб запустив їм під шкіру в долоні нижче від малого пальця любовну мушку. Від цього малий палець скручувався на все життя, але ефективно приваблював всіх дівчат, яких його власник вподобав собі.

Коли через роки Жаб’є наповнилося корчмами, то вони ощасливили одне покоління до такого ступеня, що воно перестало далеко мандрувати за щастям. Мабуть, що навіть перенаситились, бо жаб’ївці вже лаяли євреїв і співали пісні про єврейську підступність, яка так зваблювали простий народ, що той завзято заносив гроші у корчму, а худобу віддає лихварям. Через якусь кількість років вже митрополит Шептицький підчас апостольської візитації гримав із жаб’ївських казальниць на горілку, і, як співається у пісні, благав жаб’ївців, щоб вони не знищували себе горілкою.

А сусідні села добре собі закарбували те, про що забули запізнілі піснярі, як жаб’ївці цілими юрмами вдиралися у корчми, смикали корчмаря за бороду і погрозами змушували виставляти стільки барилець горілки, скільки хотіли, за готівку чи й у кредит. Після розпивання розбивали весь магазин корчмаря і з того часу шинкваси відгородили ґратами. Потім повторювались такі самі наїзди і корчмар, притиснутий до стіни, але вже навчений, з-за своєї решітки змушував гостей перед питтям перехреститися в знак того, що вони знову не розіб’ють йому крамницю. Коли вже корчмарі навчилися захищатись, знаходячи іноді захист у інших пияків, то жаб’ївські шайки налітали подібним чином юрмами на корчми у сусідніх селах. Корчмарі (якщо не повтікали) шанували таких гостей, і лише у Жабйому славний Іхель Маєр, не лише нікому не позичив і ґроша на горілку, але й викликав набридливих цілком по-доброму помірятись силою, повалюючи кожного без винятку на підлогу. Він набув слави жаб’ївського героя, оскільки зовсім не лякався помсти за відмову. А ще один, той що у заїзді поруч із крамницею мужньо і рішуче ніколи не подавав горілки більше, ніж чарку, і ніколи не давав у кредит, прославився як один з десяти праведників.

Та на жаль! Коли Жаб’є у найновіші часи виринуло з туманності нової Речі Посполитої, наче нова зоря, що розгоряється на мить, то стало фальшивим коштовним каменем у її сезонній діадемі, і цей єдиний праведник мусив піддатися. Бо там, де жодному родовитому жаб’ївцеві не дано було перехилити ані краплі більше, ніж одна нещасна чарка, достойники Речі Посполитої, сп’янілі від захвату Гуцульщиною і від необмеженої кількості чарок, танцювали на столах у самих штанах та шкарпетках. Ось так столиця — Жаб’є прославилася нарешті по інших столицях, привабила прочан і поновила свою стару славу: пияцької столиці. Останній війт