Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Жаб’ївці вже віддавна служили у цісарському війську і приносили цісарські медалі за мужність, а також цісарські таляри вже тоді, коли голівчани ще бунтували і накликали на себе каральні операції, а бистречани ховалися по пущах, наче ведмеді.

Вони теж вже досить довго ходили на заробітки, але не так, як якийсь жебрак, що нижчий від пороху, скидаючи шапку, лазить по зарібках. Вже сто років тому жіб’ївців запросив до Львова неабихто. Сам граф Станіслав Скарбек, засновник доброчинної фундації разом зі школою для сиріт, якого в горах звали «пан Скарб».

Граф був піонером і не ходив уторованими шляхами свого стану. Після катастроф національних, особистих і майнових він почав завзято збивати багатство. Його тихцем звинувачували у негідній для шляхтича такого роду хтивості, і в непристойній скупості, оскільки він рішуче не позичав нікому з братів-шляхтичів ані ґроша. Перешіптувалися навіть, що він не надто співчував і збіднілим родичам з того ж знаменитого роду, які ще не так давно задля показних, гідних шляхти прийомів, не шкодували багатств. Плели гидкі інсинуації, що він злопам’ятний і то до дрібниць, бо ті самі родичі, відразу розпізнавши у ньому фантазера, не позичали йому ані ґроша. А йому марилась допомога сиротам, добробут людей, хоч якась освіта, і навіть — будівництво театру! Просто — пане-добродію — вавилонські вежі. Тому його мова і мова братів-панів та шляхти швидко і радикально почали відрізнятися. Навіть знана зі своєї краси дружина відмовилась від нього. Але не через якісь там приземлені матеріальні мотиви, а від голосу серця, ну і так далі… Дійшло до нечуваного, але славного в ті часи розлучення. Правда, був один такий — це запам’ятали — безвольний священик, зрештою єзуїт (а вони завжди, якщо хтось не знає — щось крутять і задумують), що шептав по львівських салонах, а потім вже вперто повторював уголос, що гарна пані чоловіка обанкротила. Але ніхто із тверезомислячих людей, на щастя і священики також, не сумнівався у вині чоловіка. Такого, що не мав зрозуміння для жіночих слабостей, але вмів порозумітися з простолюдом. З бойками — що вирощували волів, із сільськими євреями, котрі задля нього могли знайти все, що треба, і з торгівцями волами. Зрештою, і з тими з-над Черемоша, що ще більш дивне, бо хоч це й селяни і дикуни, то недалеко відійшли від розвінчуваної графом братії-шляхти. Вони точно так само марнували свої маєтки, рубалися ще завзятіше, а з часом так само і судилися.

Тоді виявилося однозначно, що у графа були не лише поштиві слабинки, але й безмежна пиха, неначе він хотів власними руками збудувати нове королівство. І то яке?! Згуртовував навколо себе самих хамів, якихось сиріт, а ще безбатченків, бойківських шанувальників коров’ячого хвоста і гайдамаків із Жабйого. Наші прабабці поміж Станіславовом, Збручем і Бережанами досконало перелічували реєстри гріхів графа Стася, і навіть вже коли ходили в ложі скарбківського театру, не могли їх йому вибачити. Вибачали тільки у виключних випадках, які ставали алярмом і то з запізненням, що годилось би перед кимось показати себе, — коли до Львова приїздили такі гості, як незабутній Ференц Ліст, музикант, такий собі мандрівний музика-піаніст, але, як би там не було, все ж з братнього народу — і з доброго товариства… Це був чарівник і причаровував львівських дам, а в інших завоював собі безсмертну славу тим, що у якійсь важкій композиції, коли йому не вистачило пальців, то вдарив по клавішах великим носом. Про це пам’ятали і зрозуміло чому, нехай світ знає, що не треба їздити аж до паризьких театрів і салонів Ротшильдів, бо Львів і подільська шляхта, з великих родів, лехітських чи руських, теж не випала сороці з-під хвоста, а має своє.

Але, крім цього, то графа не щадили, особливо коли він залишив немилосердний заповіт, у якому записав усе якимось сиротам, а родичів залишив без спадку. Непоступливий граф приготував свій заповіт безпощадно чітко і виразно, поміщаючи у ньому клаузулу, що тільки у випадку, якби якась чужа влада чи держава претендувала на спадок, лише тоді він мав би перейти до родичів. Як граф, так і родина вірили у незмінні заповіти, у вічність власності і цивільного права, скрізь поза межами мандрівних народів, а навіть до кінця світу. Тому його злостивий заповіт і саму смерть фундатора супроводжували понурі зітхання: «пропало багатство».

На жаль, наступні покоління стали тісними шеренгами за фундатором і навіть знайшовся такий, хто мав сміливість твердити, що саме до Скарбка, а не до будь-кого іншого, відноситься вірш Словацького: «По нині одного я знав шляхтича!». Провінційний анахронізм, можливий тільки над Черемошем, адже, як відомо, Словацький був романтиком, до того ж він уже був мертвий, коли захоплений хтивістю граф скуповував волів для торгівлі.

Бо треба визнати, що саме таке огидне заняття лежало в основі подальшої діяльності графа. Закуповував і особисто гнав волів до Відня, продавав їх там дешевше, ніж інші, аж обурилися торгівці і справа дійшла до самого цісаря. Їздячи за своїми стадами, він збудував перший спальний вагон в ті часи, коли ще не було залізниці. Він спав у своєму возі і просто з такої спальні вискакував у Відні до готелю під назвою «König von Ungarn». Коли він сколотив достатньо грошей і закупив численні маєтки, то охопив теж і лісову жаб’ївську державу. Наслухавшись розповідей про жаб’ївських опришків, він їм рішуче погрожував перед усім людом коло церкви. У відповідь наце замасковані люди викрали його вночі з палацику над самим берегом Черемоша і, зав’язавши йому очі, завели на невідоме лісове пустирище. Але там, приязно його пригощаючи, вони так само приязно пояснили йому, які вони опришки, і показали йому шлях додому. З того часу граф, котрий не ходив шляхами інших, потоваришував з ними і запросив їх до столярських робіт при будові театру, і начебто до робіт у Каплиці Боїмів. Жаб’ївські майстри зовсім не опустилися до рівня безправних наймитів, яких би поштовхували і кривдили. Під опікою Скарбека вони були упривілейовані може так, як знавці, ба, винахідливі майстри роботи по дереву, а також що не втратили своєї першооснови. Якось не було чути, щоб хтось із них там прилипнув до Львова, зате один чи інший привезли собі з долин дружину або годованця, чи принаймні наймита.

І з усього цього вийшло так, що коли для бережничан і