Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що думав, що носив у душі Борис, працюючи в тій установі? Як боліла його душа? Що вона боліла, було видно. Оце роздвоєння душі буває тільки в людей, які не розминулися з совістю. Щоденні компроміси термосували душу. В одних вони були більші, в інших – менші. Адже навіть тодішні дисиденти в судових промовах, після яких отримували по п’ять-вісім років, говорили про відхилення від соціалізму, а не заперечували його від порога. Інакше б вони не змогли нічого зробити, не змогли б донести до людей свої думки. Почитайте вірші Симоненка. І знайдете там вславлення комуністичної партії, дружби радянських народів, прокляття націоналістам. Уже тоді люди розуміли, що й для чого написано. Легко сьогодні виявляти хоробрість, не оплачену нічим – ні тюрмою, ні роботою, ні сльозами. Можна засудити непослідовність Кирило-Мефодіївських братчиків, нерішучість Цицерона і непослідовність Спартака – важче пройти в спартакових сандаліях його шляхами. А Харчук мусив долати подвійний тиск, зокрема праці в ЦК ЛКСМУ.
Постійним автором «Дніпра» був Григорій Колісник. Сам зі східняків, жив і учився на Західній Україні, звідти приніс і сюжети й, частково, мову. Намагався писати оригінально та образно, але від великих потуг іноді речення скручувалися в спіралі, доводилося їх розкручувати, все те компенсувалося його серйозним ставленням до життя, до літератури, якій служить офірно.
Так само постійним автором і членом редколегії був Вадим Собко. Його читали, вмів «закрутити» інтригу, «скрутити» сюжет. Але справжнім художником не був. Інвалід війни, вдавав з себе компанійського чоловіка. І був ідейним пильнувачем. На всіх зборах, пленумах виступав з «передових» позицій, громив «безідейних». На тому й тримався.
…Вельми міцно мурував підвалини свого творчого дому Роман Андріяшик, здивувавши, прихиливши до себе всіх нас романом «Спадок віку», а далі другим романом «Додому нема вороття». Відчувалися ґрунтовна підготовка, знайомство з книгами, про які ми тільки чули – з Ніцше, іншими авторами, соціалістичною літературою не комуністичного прямування. Для мене Андріяшик і сьогодні – письменник нереалізованих можливостей (певною мірою йому їх не дали реалізувати, «пригальмувавши» на «Полтві», погромивши роман із відомих тоді позицій, але частково не вистачило моці і в нього самого). Про ті його можливості маю уявлення з однієї довгої розмови; якось Тютюнник і Андріяшик прийшли до мене додому (нарізно) вранці, ми сиділи за столом, і Андріяшик несподівано розговорився, й монолог його тривав понад годину. Григір спочатку трохи жартував, іронізував, а далі замовк і він, і ми слухали. Маю себе за людину освічену, начитану, але слухав його, як зачарований. Розпочавши з клаптика землі, де народився, Андріяшик розпросторив свою мову на ціле наше суспільство, на цілий світ, й власна його думка ширяла над догмами, над стереотипами, вивищувалася до чогось нечуваного мною раніше. Яка шкода, що не міг записати той монолог на магнітофонну стрічку! Публікація в «Дніпрі» Андріяшика, то найвища моя редакторська перемога. Нe можу втриматися від самопохвальби. Уже писав вище, що редактор за тих часів мав «пильнувати» дужче, ніж будь-хто інший з працівників редакцій. Уci ми бачили, що роман, як тоді казали, «вразливий» для критики. То більше, маститі письменники, чиїми іменами ми хотіли хоч трохи прикритися, супровідні рядки писати відмовилися. Так, як я вже розповів, М. Стельмах протримав роман вдома два місяці, а потім сказав, що роман «не ліг мені на серце». Можливо, й правда. Одначе, коли я взяв роман після редагування – а сталося так, що редагувало його кілька чоловік, – то побачив, що від нього мало що лишилося. Того вечора я довго сидів над рукописом. І впевнив себе: по-перше, в такому вигляді публікувати його чи й варто, по-друге, моє власне благополуччя – замала ціна супроти цього твору. Пізно вночі я повідновлював більшість викреслень і з думкою «нехай буде, що буде», поклав роман на стіл друкарці для передруку відновлених місць; забравши в неї, віддав технічному редактору для друкарні. Либонь, то був і чи не найвищий акт моєї редакторської сміливості. Який, до того ж, минув без лихих наслідків, тодішня вульгарна критика «не зупинила на ньому ока», спрацював зовсім сторонній, випадковий чинник. Спілкою письменників керував О. Гончар, піднятий тоді критикою на найвищу височінь. Заступники – В. Козаченко і Ю. Збанацький, які потай заздрили йому до самозабуття. Але в голос висловитись не могли. Гончар – найвищий рівень. І ось появився роман Андріяшика. І вони за спинами кидали репліки: «А що Гончар, ось Андріяшик». Цього для ортодоксальних критиків було досить, бо всією оргроботою володіли Козаченко і Збанацький. Одначе, як я сказав, Андріяшик і сам вганяв себе в глухий кут. Був пияком, пияком агресивним. Ще коли ми готували до друку перший роман, він поїхав додому й десь по дорозі побив буфетницю, нам довелося витягати його з буцегарні, у редакції працювала дружина завідувача відділу пропаганди ЦК КПУ Шевеля, він допоміг це зробити. Далі, покинувши дружину з трьома дітьми, він приїхав до Києва, одружився (згодом покине й ту з двома дітьми), він не мав квартири і його забрав до себе на життя найпалкіший його прихильник Іван Бойчак. А одного дня вони обоє поприходили до редакції у саднах і синцях, побилися, костилями. Я запитав Івана, за що. «А чого він лізе до моєї жінки», – відповів Бойчак.
З такими авторами як Земляк, Тютюнник, Харчук, Журахович, Андріяшик, Близнець, Дімаров було цікаво працювати, адже найперше збагачувався сам, й погомоніти поза рукописом, й просто розважитись, а то й «показитися». Останнім особливо відзначався Анатолій Дімаров. Щоправда, не раз його жарти були грубі, а то й неестетичні, він міг прийти до товариша на іменини й подарувати йому живе порося, пустити на килими, попередньо нагодувавши його касторкою, або поставити на іменинний стіл «подарунковий» унітаз. Усі письменники пам’ятають його кабеші в Ірпінському будинку творчості, зокрема з конем. Його приятель, критик Олександр Дяченко, зазвичай по сніданку випивав стакан коньяку й лягав спати. Одного разу Дімаров пішов на луку біля господарчого двору, розпутав рябого коня (чи кобилу), одягнув на нього гнуздечку, по сходах вивів у вестибюль, завів до кімнати Дяченка й прив’язав у того в узголів’ї. Коняка стоїть: фур-р-р, фур-р-р, Дяченко розплющує очі, бачить – коняча голова, думає, що те йому сниться, й знову заплющує очі. Коняка й далі: фур-р-р, фур-р-р. Дяченко знову розплющує очі, бачить конячу голову, гадає, що то в сні, й склеплює повіки. За третім разом, побачивши конячу голову, повів очима й побачив цілу коняку. У піжамі вилетів надвір, де чекав, чим все скінчиться, гурт письменників. «Братці, в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.