Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

…Сидимо ми в тому ж вестибюлі, хтось виставив на стіл з якоїсь нагоди пару пляшок горілки, випиваємо. Але закусу немає – взяли в їдальні хліба, ото все. І раптом Дімаров зривається, біжить на господарський двір, вертається звідти з драбиною й приставляє до балкона другого поверху. Там жив поет Микола Шеремет, який понад усе любив сало, знався на ньому, пообідавши сідав до столу й надолужував салом (його й називали за це – «колосальний поет»), він тримав його в авосьці, прип’ятій до балкона. Дімаров поліз і зняв авоську. Закусюємо вже хлібом та салом. З лісу з прогулянки повертається МиколаПеремет. Дімаров: «Миколо Спиридоновичу, сідайте до нас, до гурту, випийте з нами, закусіть». Той випив, закусює: «Гарне сало, пошти таке, як у мене».

Одного разу і я сам став жертвою, мимовільною, а значною мірою й добровільною Дімаровського «розиграшу». Цю історію Дімаров вже змалював у своїх спогадах, але, оскільки об’єктом її був я, то, мені здається, пам’ятаю все точніше.

На той час він працював головним редактором видавництва «Радянський письменник». Одним із редакторів там працювала Олена Мужицька, дочка першого секретаря полтавського обкому партії Мужицького. Вона вже відгуляла відпустку й проситься в Дімарова ще, й він, – а саме розпочинався полювальний сезон, – бажаючи пополювати «по-панськи», сказав їй – нехай її батько організує полювання, а вона за це їде в Крим чи куди схоче. Мужицькому, певно, не зовсім зручно було організовувати полювання якимось «пісатєлішкам», він подзвонив у район і сказав, що «прієдут із Кієва очєнь отвєтствєнниє товаріщі на охоту – встрєтіть как должно». А я на той час припадком долі купив свою першу машину, та ще й «Волгу». Ось у новенькій, найпрестижнішій машині вмостилися: я за рулем, поруч – Дімаров, і позаду Юречко, приятель Дімарова. Я й нині не знаю, хто він був і де працював – у військовій газеті чи ще де, але у військовому кітелі з офіцерськими погонами. Приїхали кудись у ліс, там хата чи то лісника, чи то єгерів, зустріч уже приготована «как должно», в хаті дух смаженини і дим, на столі качки, карасі, лини – смажені, печені, варені, і все інше. Зустріч розпочалася. А в мене по дорозі «розгулялася» виразка, мені не до питва й не до їжі, я пробрався за хату в садок, скулився на призьбі й скімлю тихенько. Аж у садок пробирається літня господиня, несе на тарілці маленький порізаний кавунчик, сало й полустаканчик: «Пани гуляють, нате й вам» – «Пролетарі всіх країн єднайтеся», бачила ж, що я за рулем. Ну, а в хаті гуде.

Але яка б гулянка не була, завжди чого не вистачає? Горілки. От ті й кажуть до Дімарова: «Посилай шофьора за водкой». (Свої машини вже відпустили.) А Дімаров бачив, який я зболений, йому трохи й незручно переді мною, та й знає, що я з розпуки «пошлю» в свою чергу, він і каже: «Не чіпайте його, бо він… того, – й покрутив пальцем біля скроні, мовляв, з присвистом. – Ми тримаємо його, бо на трасі це – ас, другого такого немає». Знайшли якийсь мотоцикл, привезли горілку. Спав я в хліві, на соломі, розбудили до світанку, щоб втрапити на ранковий переліт качок. Підійшли до якоїсь канави чи рівчака, старший єгер керує: «Міністр сядєт вот сюда (чогось вони Дімарова визначили міністром, мабуть, той дав якийсь натяк), поручєнєц – сюда, сєкрєтарі, райкома – сюда, шофьор, садісь он туда». Я сів, човен напівзатоплений, одне весло зламане. А на тих човнах по два єгері, чотири весла злітають, неначе крила. А я гребу, скинув плащ, далі піджак, далі й сорочку, піт заливає очі; пливли довгот, знову старший єгер розставляє по номерах: міністр – сюда, поручєнєц – сюда, шофьор – он туди. Почався ранковий переліт, там, де міністр – канонада, неначе при взятті Берліна, качки падають на воду (Юречко мені потім розповідав, що одного разу в Дімарова сталася осічка, а качка падає: позад нього в кущі стоїть єгер, який за сто метрів поціляє в комарине око), а тут де я, не тільки нічого не летить, а й не повзе. А в мене заздрість кипить, а з нею злість, врешті, я не витримав і поліз через очерет, поліз на той бік озера – мені туди ближче – навпроти пострілів, що категорично забороняється на полюванні. Єгері звели лемент: «Куда прьош, шофьор, прочь, прочь назад». Дімарову таки незручно переді мною, і він їм: «Не чіпайте його. Я ж вам казав, що він того… з присвистом, вріже дуплетом, і копита відкидаєш. Нехай попафкає, а ми ходімо десь сядемо та перекусимо, набили качви до чорта». Я постояв якийсь час, збив пару чирят, – переліт вже кінчився – й ми попливли до хати. А там почалося знову… Я кілька разів підходив до Дімарова – поїхали додому, а він розгулявся, увійшов у раж, у роль… Заходжу до хати, він сидить, розвалившись на стільці, поруч Юречко з розкритим блокнотом.

Виявляється, єгері – літні, і всі просять підвищених пенсій у «міністра». Перед Дімаровим стоїть єгер. «Ну, розкажи біографію», – каже Анатолій, і той починає розказувати біографію. «Добре, запиши і його», – до Юречка й той записує. Врешті, я вже майже вголос кажу Дімарову: «Поїхали, поки не дознали, хто ми такі». Багажник ледве зачинили – стільки набухали туди качок, і на ручках дверцят «Волги» висіли цілі качині грона.

Наступного тижня Дімаров дзвонить мені: «Поїхали на полювання». «Куди?» «Туди ж». Я не поїхав. Але поїхав з ним інший письменник… генерал Наумов із зіркою Героя. Шофер – генерал і Герой. Можна бути впевненими, що приймали «как должно». Отакий він був Дімаров, талановитий прозаїк, жартівник, трохи босяк, ще й колекціонер. Колекціонував каміння, його колекція велика й оригінальна. Об’їхав він не тільки Крим, Урал, а й Памір, і Тянь-Шань, літав на вертольоті зі спеціальною бригадою – геологи розвідували поклади, а оскільки тоді вже в країні була скрута й нічим було підтримувати «друзів» за рубежем, ото й посилали спеціальні бригади збирати каміння. З такою «бригадою» літав і Дімаров.

Ми надрукували роман А. Дімарова, у якому був один негативний герой на прізвище Ляндер. Боже, який рейвах зчинився, яким