Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Окей. Нехай буде так, — промовив Бог, і світло, що так відчайдушно сліпило моє обличчя, згасло для мене назавжди».
Поступово, під кінець розповіді, голос Віри Надіївни почав змінюватися, і, невдовзі, присутні почули справжній лагідний голосочок милої жіночки. Мара розвіялась, і все у кімнаті стало на свої місця.
Закінчивши розповідь, Віра Надіївна присіла на галантно підставлений дідом Мудриком стілець. По всьому було видно, що оповідання забрало в неї чимало сили. Слабким голосом вона попрохала чаю. Білобородий дід і тут виявив співчутливість, заходившись ретельно виконувати її прохання (з усього було видно, що Віра дуже подобається Мудрому дідусеві). До білої порцелянової чашки він налив окропу, а з заварника додав настояного чаю.
— Де ж ви таке почули, шановна? — поцікавився Мудрий, турботливо розмішуючи цукор ложечкою.
— Та, власне кажучи, ніде, — я це вигадала сама. Точніше — це було навіяне мені Думками. Я вважаю, що ненависть Сатани до людей потрібно чимось пояснювати. А як ще пояснити те, що він нівечить рід людський після смерті? Мабуть, людство йому дуже нашкодило. Може, його злість природна, а може, й з волі Всевишнього, бо потрібен був хтось в пеклі, хто зміг би прийняти на себе керівництво після смерті — першого Диявола.
— Якої такої смерті? — не приховуючи зацікавлення, спитала Зажура — він же, за легендою, безсмертний. Хіба не так?
— Легенди, моя люба, розповідають багато чого, але не все, на жаль, у них правдиве. Ви знаєте, що я вже більше двох тисяч років цікавлюся християнською релігією. Її таємні правди і неприхована брехня мені свого часу не давали просто спокою. І тоді я зважилася подорожувати часом. А оскільки для нас (якостей) з дозволу вищих сил немає нічого неможливого, то я вирушила в мандри. Одразу ж на моєму шляху відкрилося чимало цікавого. Я, звісно, як компас використовувала ту саму книжечку, що, частіше за все, припадає пилом на полицях ваших домашніх бібліотек — маю на увазі Біблію. Я слухала промови апостола Павла, була свідком демонстрації Соломонової сили, бачила Давида і переможеного ним Голіафа… — тут вона замовчала і піднесено, але тихо, проговорила, розділяючи слова: — Так, так — я бачила Ісуса.
— Ну, ви й даєте країні вуглю, Віро Надіївно. Я вас, зізнаюсь, недооцінювала, знаєте, але тепер — захоплююсь, — сказала, поступово підвищуючи голос, пані Зажура.
— Розкажіть ще щось, будьте такі ласкаві, — промурчав підлабузницьки дідусь.
— Так, ви знаєте, і мені навіть стало цікаво, — встряв до розмови молодик, який до цього часу сидів, наче обпльований, і супив брови в бік Зажури. Правда, після того фокусу, який вона зробила з незабутнім Хамом, відчуття образи в нього наче рукою зняло. Ладний був, знаєте, цілуватись лізти. Однак сидів він тихо.
Зажура зиркнула на нього, немов попереджаючи про небезпеку, і знову запалила. А тим часом, Віра Надіївна вже розповідала про Тутанхамона якогось там… надцятого, потім про мезозойську еру, про американських індіанців часів Колумба, про всім відомого Казанову не забула згадати теж, і охів було і ахів, і «какой бил мушшина» також. В результаті, нарозповідавши усього потрохи, вона розпочала історію, приблизно такого змісту:
…Вечір. Приємний, теплий, зоряний вечір. Річка, що заколисує своїм лагідним жебонінням і матовими сплесками іскристих у сяйві місяця хвильок. Поодинокі дерева на березі цієї приємної річки печально, навіть драматично, звісили вниз свої листяні гілки-руки. Біля самої річки, на камені, сидять два чоловіки і, судячи з вигуків, захоплено сперечаються про щось.
Їх полум'яні, киплячі в полеміці голови вкриває довге волосся. Той, що розмовляє тихіше, неначе виправдовуючись і в той самий час переконуючи, наділений від природи волоссям прямим і світлим, був носієм невеликої бороди, що м'яким пухом вкривала його гостре підборіддя, та щасливим власником прекрасних великих і глибоко одухотворених очей. Рівний ніс доповнював описану картину. Він — вдумливий красень. Але від краси цієї він не отримує жодної втіхи, та й взагалі уваги їй не приділяє. Фізичний та матеріальний світ мало його цікавить — більше духовний. Він — розумний і мудрий чоловік років тридцяти. Запальний його співбесідник був трішки молодший. Чорне як ніч волосся вилось кучерями, схожими на морські хвилі. Високий лоб і ніс з горбинкою надавали йому безперечний гордовитий вигляд упертої людини. Чорні очі-вуглики виблискували при сяйві повного, наче намальованого в небі, місяця. Роздвоєне підборіддя поголене, і частенько в паузах палкої бесіди, він підпирав його довгими пальцями міцної руки.
— Ні, навіть не проси мене про це, — я не можу так вчинити. Для мене це значить — зрада, а я не можу зраджувати… Зрадити?! Та ще й кого — Тебе?! Ти ж сам казав, що так не можна. Ти навчав мене мудрості і добра, а те, про що ти благаєш, суперечить твоїй доктрині. Що ти скажеш на це?
— Що я можу тобі сказати? — тихо, але впевнено, відповів його співрозмовник. — Це — моя місія. Я знаю, що повинно бути саме так. Мені необхідні твоя допомога і безпосередня участь.
— Але чому я, і чому про це не можна нікому говорити? — перебив його власник грецького носа.
— Дуже давно все це було задумано Нашим Всевишнім Господом.
Щоб зміцнити віру в людях, назавжди залишити її в серцях людських, повинні бути принесені дві жертви: одна — праведна і великомученицька, інша жертва повинна бути наділена підлотою і пороком, на превеликий мій жаль, але порочна жертва — твоя. Якщо ти не погодишся, то не звершиться цикл. Воля Бога — великий закон — вона повинна бути виконана… Ти це розумієш?
Він пильно дивився в очі тому, хто сидів навпроти. Той ледь помітно кивнув.
— Чому ти? — продовжив тихий голос. — Ти кращий мій учень і тільки тобі можу довірити таку важливу справу. Знаючи, що ти ніколи мене б не зрадив, благаю тебе, молю — зрадь. Ти думаєш, мені легко про це говорити? Якщо так, то ти дуже помиляєшся. В очах моїх дощ, а на серці жорстока хуртелиця. Мені самому дуже важко, але я не можу нічого з цим вдіяти. Якщо я не виконаю місії, то шлях додому мені зачинено.
Безбородий поник зовсім. Звівши брови на переніссі, він благально дивився в божественні очі свого напутника.
— Але ж я буду проклятий, і клятий буду не одним роком або сторіччям — мене проклянуть на вічність. Іменем, яке я ношу, не стануть називати дітей, нащадки будуть засуджувати мене за мій вчинок. Мене навіть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.