Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

За сніданком старий втупив у пляшку погляд. І таки виміряв: «Так-так… Всихає на очах?»

…І як було пояснити? Плакала, бо таки не витримала. Не витримала, коли усі вчергове обігравали слово «таня», й Ася також усміхалася.

Вона непомітно вислизнула на терасу. Там — тамувала сльози. Повертаючись, потягнулася до пляшки на відкритій полиці. Аби проштовхнути ґудза в горлі.

Старий, щоправда, прискіпувався не лише до гості. Він прискіпувався до життя.

До життя, яке, виходить так, підло зрадило.

Якщо під життям розуміти біг крові у жилах. Вранішні дискретні приємні стискання прямої кишки. Чіткість рухів тіла, яким володієш. А не воно тобою! Якщо ж воно, цей кусень підгнилого м'ясива, раптом стає начальником над тобою… То до дідька таке життя!

Роки — не найдревніші, 78 йому. Але кожен клаптик тіла… Зрадники! Кишки, серце й простата… Зрадники.

Із суглобами правої ноги швах настав ще раніше. Отже, вимушений був зранку застібати на коліні ремінці такого корсета-протеза. Взувати спеціальний важкий черевик. Все вагоміше спиратися на палицю.

Його кроки лунали в будинку: ритмічні, з великими паузами, тяжкі удари. Він не намагався нікого лякати. Він, з усіх сил, ривками, пересував палицю та свій черевик-гирю. Проте звуки, які передували його появі, таки лякали. Напевне, всіх. Бо нерозривним ланцюжком, за чутною ходою та появою, тягнулася чергова претензія. Невдоволення. Кпини.

Тетяна рахувала дні до свого від'їзду. Стискалася, почувши ці кроки. З полегшенням переводила подих, коли старий зникав у своїй кімнаті.

А одного разу подивилась у спину — і щось запищало всередині. Злий і всевладний, кремінь-господар дому — він ішов згорбленим і на ходу, вільною від палиці рукою, запихав у рота два деруни.

Таня й підсмажила їх. І він, який міг замовити звідусіль хоч яку їжу, він, який всідався на чільному місті при столі — жував ці деруни ніби крадькома. Квапився проковтнути.

На коротку мить Таня ніби собою відчула, як радо закипають у його роті слинки. І яка ж вона маленька, ця радість, хлопця з напівпідвалу, що роздобув собі деруна.

Пошкодувала його, так виходить. А її — ніхто не пошкодував. Коли навернулася зі сходів. Так би мовити, на очах у вдячної публіки. Може, й справді смішно воно, коли під тіткою раптом ламаються східці, й вона застрягає, з виряченими очима.

Східці — тріснули. Невідомо чого.

Дзюник роздивлявся уламки й сичав, що фірма, яка нещодавно замінила йому сходи на більш сучасні, заплатить, ого, як заплатить! Бо сходинки — «з гівняної карамелі».

Щоправда, буквально за пару годин історія дістала іншого забарвлення. Заглянули якісь знайомі. І від Асі, чи Романа, та все одно, від кого, пролунало, весело: «А в нас сьогодні мама-таня сходи зламала!»

Про паршиву якість сходинок не згадували. Просто натякали, що це — не без ста грамів, так-так.

…Кому вона могла б пояснити? Що пояснити?

Роман хихотів. Дзюник мимрив, що її страховка, куплена для відкриття візи — пустий звук, і якщо доведеться до лікаря…

Ася? Ася косувала, з переляканою відразою.

Синці в неї були не такі, щоби лікаря варті. Але з собою Тетяна забрала один, віртуальний синець: не пошкодували. Ася не пошкодувала маму.

Синець той не нив — свербів. Хотілося — не плакати. Хотілось — аби цій пихатій, холодній дівці також…

Так, аби їй стало боляче. І тоді б спокійно запитати: «Що, болить? І як воно тобі?»

Нарешті. Нарешті станція «Шулявська». Таня вийшла з метра. Далеченько від Осокорків. Від котеджу, з якого її нині таки викинули.

Тут і зараз — 6

Лобода на «роботу Нелі» ніяких своїх записів не брала. Хоч і важко в них щось зрозуміти сторонньому оку, проте…

Сьогодні вона поспішала додому. Багато чого треба розкласти по поличках. Краще — над аркушами, як звикла.

Зайця не було. Десь собі плигає…

Сиділа над паперами довго. Ніби щось і виписала, але ж кортить це «щось» проговорити! Вийшла на кухню, клацнула електричним чайником. І Гриць, що скрутився на табуреті, відгукнувся на легенький, майже нечутний звук. Відкрив очі, коротко муркнув, витяг одну смугасту лапу вперед.

— Отже, послухай мене, кицю-Грицю…

Далі — звичайно, що подумки. Але формулювати варто — чітко, мов уголос.

Перше… Та добре, нумерація пунктів тут неважлива, вона наразі не знає, який з них важить більше, який — менше.

І все ж таки, перше — що це за дивина із втратою пам'яті при падінні на сходах? Соломія нігтем торкнулася трьох своїх зетів, трьох пунктів на одному з аркушів.

Отже, варіанти. Ася говорить неправду. Вона все пам'ятає. Якщо припустити, що так — для чого ця брехня їй потрібна?

Далі. Не про пам'ять — про падіння як таке. Уточнити: сходинки таки зламались, і їх ремонтували на днях? Чи, все ж таки, вона просто зашпорталася? Бо з того уривчастого гарячкового монологу після оси-бджоли — годі точно второпати.

І таки — про пам'ять. Ася говорить правду. У яких випадках, за яких хвороб може бути таке? Спитатися в Олени. У приятельки, яка є досвідченим психіатром. Шкода, сьогодні вже запізно її смикати.

Кіт сидів на стільці, мов лев на цирковій тумбі. Уважно дивився на хазяйку. Ніби вона і справді говорила до нього.

Ніби йому це могло бути цікавим… А Лобода поклала перед собою інший аркуш.

Яким чином бджола потрапила в шухляду? Хтось (хто?!) приніс її, скажімо, у коробці з-під сірників. Добре. Що там взагалі, з цим вільним входом у будинок? І чи можна ковзнути на другий поверх так, аби цього не почули?

Соломія відірвала від одного з аркушів чисту половинку. Треба написати два слова Зайцеві, щоб завтра обов'язково знайшов час для однієї штуки. Написати, бо, може, сьогодні вона спатиме, не дочекається парубка з гульок. А завтра він буде їй конче потрібен.

На третьому аркуші — імена.

Едик.

Тетяна.

Роман.

Коло останнього — не один, а чотири знаки запитання.

* * *

Вона взяла хлопця за руку: «Тут. Я тут люблю бувати. Сідай. Бачиш, який пеньок?»

На сьогоднішню, третю, чи то четверту зустріч, скейтбордистка притягла свого нового кавалера на Лисуху.

Так вона називала Лису гору. Ту, що біля Видубичів, біля химерного звалища іржавих баштових кранів. Правда, кажуть і пишуть — в Києві не одна Лиса гора, на це відьомське звання