Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

буркає Толік, — базар — тільки такий, для багатіїв. Не про нас, — бурмоситься Стьопа. Не про такого пса ковбаса, — буркає Толік, — то вже точно. А що може бути, — не втрачає надії Стьопа, — якісь особливі помідори? Стьопо, — каже Толік, — у тебе завжди розуму нівроку, а гумору то й поготів. Ну, не з Голландії, так з Італії? — править своєї Стьопа. З Австралії, — буркає Толік. Не довезуть, — сумнівається Стьопа, — знаю я твої понти. Ще й як довезуть, — заперечує Толік. Неправда, — не вірить Стьопа. Стьопа знає заліщицькі помідори, що достигали просто щедрого неба, а смакували, мов цукор. Правда, — наполягає Толік, — зривають зеленими, опромінюють, консервують, пакують. Усе одно зіпсуються, — не поступається Стьопа. Спокуха — не зіпсуються, навіть якщо їх перестріне летючий голландець. Конкурент, — кидає Стьопа. Конкурент, — каже Толік, — дізнавшись, що трюм доверху у помідорах, команду до ноги винищить, боцмана, який не вміє плавати, в море скине, капітана прив’яже до щогли, де він тижнями від спраги і голоду знемагатиме, поки Богові душу віддасть; отак плаватиме корабель, через пів року його з якогось есмінця побачать, до того часу тіла на сонці і вітрі вже розкладуться й мартини з бакланами-корморанами (не плутати, Стьопочко, з баклажанами) очі видзьобають, тоді як помідорам у трюмі хоч би що. Візьмуть їх, перевантажать із корабля на корабель, доправлять за місцем призначення, де їх ще півроку спокійненько продаватимуть, замість заліщицьких. Що не продадуть, на смітник викинуть, де вони все одно не пропадуть — Стьопа підбере. Разом з тобою, — каже Стьопа. Ну то, все-таки, як? — питає Вітя. Єдине, що можемо спробувати, якщо, звісно, він від усієї затії не відмовиться, на що має законне право (я б відмовився), — каже Толік і киває в мій бік, — так це вимагати нашої присутності. Оце діло! — пожвавлюється Стьопа, якому кортить хоч нюхнути його, аукціону.

Хмара-почвара висить, поволі на синьо-червону мармизу перетворюється з ногами-рогатками, на Толіка зіпає, який на спині лежить, очі розплющені, ворухнутися хоче-не-може. Не рухатися! Шас операцію будем робить, апєндіцит видалимо. Толік чує клацання, бачить над собою занесений ніж, піджак задом наперед — замість операційного халата, тільки не білий, як у справжніх лікарів, а кольору, що вночі за кров зійти може, ще й добряче потрі-паний. Толік завмер, не рухається. І хірург не рухається, операції не розпочинає, лише злегка похитується. Хвилини пливуть — десять або й п’ятнадцять, і коли пропливає вічність, хірург каже: — Харе, операція відкладається на завтра ввіду неготовності пацієнта. Ще якийсь час він нависає, вагаючись і погойдуючись, тоді повільно дибає геть, його постать похитується на тлі освітленого місяцем і поодинокими ліхтарями заснулого міста. Тьху, щоби так сну злякатися, — морщиться Стьопа. Я не пісяв, — виправдовується Толік, — само попустило. І не сон то був. Цього разу не сон. У дитинстві Толіка дражнили. Толікова мама з Дімчиною приятелювала, і Дімка все вибовкав. Якось вони на морі разом були, під наметом сиділи — простирадлом над чотирма кілками. Ти собі уявляєш? — обурюється То-лікова мама. Ганьба! — підтримує Дімчина. Мій батько їй дзвонить, а вона заявляє: я в ресторані, крихітко, — скаржиться Толікова мама. Ганьба, — Дімчина обурюється. Вона про мене забула, — це Толікова, — я забула, заявляє. Нічого мені заявочка! — знову Дімчина. Я зараз приїду, дитинко, ти чекай. У Толікової мами нерівний рубець на животі в два пальці, темніший, ніж решта тіла, — мов слимак, що після дощу на дорогу виповз. Напевно, п’яна була, — скаржиться Толікова мама. Либонь, ресторанним ножем, яким перед тим їла, різала, — підтакує Дімчина. Толік відчуває панічний страх перед ножами, каже, що все пам’ятає, хоча відтоді стільки часу минуло. Пам’ятаю, — наполягає Толік. Не можеш ти пам’ятати, — сумніваємося, — та й не могла вона кухонним ножем різати. Ти пам’ятаєш щось? — питаю Вітю. Десь від п’яти років, — вагається Вітя, — уривками. А ти? — це я до Стьопи. Я нічого, — Стьопа мотає головою. І я мало що пам’ятаю, — кажу. Чуєш, — кажу до Толіка, — не можеш ти пам’ятати, тебе ж ще навіть не витягли як слід. Це ти, мабуть, згодом собі навіяв, — підтримує мене Вітя, через однокласників.

Ну що, надумалися? — каже незнайомець. Надумалися, — киває Стьопа. За однієї умови, — буркає Толік. Ми будемо присутні під час аукціону, — каже Вітя. Незнайомець думає. Це навіть може бути цікаво, — видихає нарешті. А він? — Вітя показує на мене. Супер, — запевнює незнайомець, і ми не розуміємо, що супер. Усьо супер. В смислі? У прямому, братєльнікі. Ми не братєльнікі, — буркає Толік. А як... — відкриває рот Стьопа, одначе незнайомець випереджає його: — Без паніки, все продумано. Ви по нього приїдете? А нащо? — каже незнайомець, — Ми до нього приїдемо. З бригадою й інструментами? З бригадою та інструментами — а чого ж? Як сервіс то сервіс: усе на найвищому рівні.

А зараз на караоке запрошується містер Стьопа! Підтримайте Стьопу аплодисментами. А нам все одно, а нам все одно, а нам, ля-ля-ля, в дупі доміно, — співає Стьопа, а публіка в залі підспівує. А нам все одно, а нам все одно. Браво, містере Стьопо! Дружно вітаємо гурт «Дурдом» і його солістку, співачку Ніку. З оголеного пупця співачки Ніки звисав кульчик, три менші сиділи над лівою бровою, а ще кілька вчепились у вухо. Стьопа відразу її впізнав. Коли співачка Ніка проспівала всі шість своїх пісень, Стьопа подався на сцену. Здрастуй, Наталочко, — Стьопа простягнув букет оксамитових троянд, проте замість губ співачка Ніка підставила щоку. Я співачка Ніка, — відрекомендувалася Ніка прохолодно, — і Стьопа зійшов зі сцени.

І все це в Гамбурзі? В Гамбурзі. Місто таке кумедне, — кажу, — прямо як гамбурґер. Мабуть, його на честь гам-бурґера Гамбурґом назвали. Де воно? — запитує Стьопа. Либонь, не існує такого насправді? — питаю. Існує, — запев-нює Толік, — на півночі. В Ісландії? — кажу. Є такий острів, на якому абзац — озера з підігрівом: лежиш і на північне сяйво дивишся, поруч таці з наїдками плавають. Нам би так, — роззявив рот Стьопа. Навряд щоб в Ісландії, — сумнівається Вітя. В Німеччині, — каже Толік, — морський порт, з сенатом, барами й тьолками. Як