Книги Українською Мовою » 💛 Любовна фантастика » Твої очі, Валерія Оквітань 📚 - Українською

Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твої очі" автора Валерія Оквітань. Жанр книги: 💛 Любовна фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 73
Перейти на сторінку:
Розділ 27

Якщо Зою Андрієві вдалось заспокоїти, то заглушити власний внутрішній голос, який просто волав про небезпеку, в нього не виходило. Весь вечір, спостерігаючи за дівчиною, яка мирно спала, час від часу схлипуючи від пережитої істерики, Чорний думав про те, що ж він упустив важливого. Що пройшло повз нього, і чого йому варто боятись?

Він прокручував в голові ранкову розмову з Віктором, і все ніяк не міг збагнути, що таке знаходилось в Сьомому регіоні такого, про що знав його брат, але про що не здогадувався сам Андрій.

Нарешті цей важкий день закінчився і йому також можна було нормально розслабитись. Бачить Бог, йому також потрібно було відпочити. Зручніше умостившись біля притихлої Зої, Андрій на хвильку прикрив очі, заховавши їх в згині ліктя, так аби жоден промінчик світла не потрапив.

Та сон все не йшов. Постійний діалог в його голові не бажав завершуватись.

— Не можеш заснути? — Тихе питання від Зої застало його зненацька. Андрій був впевнений, що дівчина спала.

— Ні. — Так само тихо, як і вона, відповів їй чоловік.

— Це через мене? Тобі дискомфортно? — вона піднялась на ліктях уважно глянувши на нього. Через те, що в кімнаті було темно Чорний не бачив її обличчя, але йому було достатньо того, що він відчував її.

— Зовсім ні. — Спробував пояснити дівчині Андрій, але не сказав більше нічого. Лише погладив її волосся, яке вже трохи заплуталось.

— Тоді в чому справа?

— Ні в чому, маленька. Не хочу аби ти цим забивала собі голову. — Здавалось Зоя не наполягала на відвертостях. Та й Андрій не бажав ділитись думками.

— Лада на мене сердиться? — Пригнічено запитала дівчина.

Так от що її турбувало? Андрій нахилив голову вбік, відкриваючи собі кращий огляд на дівчину.

— Ні, вона точно не на тебе сердиться. Вона теж через таке проходила. Ревність у Фіолетових у крові.

— Сміючись промовив чоловік, бо хотів хоч якимось способом змусити дівчину посміхнутись.

— Мені здалось, що вона досі тебе ревнує. — Пробурмотіла дівчина, і зніяковівши уткнулась обличчям в подушку.

— Тобі лише здається. — Впевнено відповів їй Чорних, зручніше влаштовуючись поруч, і закинув руки собі за голову. Так в нього точно була гарантія, що він не потягнеться до дівчини. Навіть кінчиками пальців.

— Чому ти такий впевнений? — Донеслось до нього приглушене Зоїне бурмотіння. Він набрав трохи більше повітря в легені, розуміючи, що Зоя або забула, або пропустила повз вуха все, про що вони говорили раніше.

— Я теж відчуваю її емоції, Зоє. — Прокашлюючись, дівчина таки глянула на Чорного, усвідомлюючи почуте.

— А, точно. — Вона запустила руки в те нещасне волосся, намагаючись розплутати його власними руками. — Невже немає ні краплини ревності?

Дівчині здавалося дивним таке одкровення чоловіка. Вона не уявляла, як йому жилось, відчуваючи, що жінка, яка мала бути тобі ідеальним партнером, ніколи не кохала тебе.

— Вона скоріше ревнує тебе. До мене. — Зізнався їй Андрій.

— Та ну. Бути такого не може. Не можу ж я їй подобатись. — Наївно розмірковувала Зоя, чим змусила Чорного знову розсміятись. Таку теорію він ще не чув.

Зоя здивовано подивилась на нього, поки він від сміху перевернувся на живіт, приглушуючи його.

— Що не так?

— Ти їй не подобаєшся. — Почав Андрій, але й досі виглядав веселим. — Точніше, не в тому плані, в якому ти могла б подумати.

— Тоді я нічого не розумію. Ревнують ж тих кого люблять.

— То твою сьогоднішню ревність можна вже сприйняти за щиросердне зізнання? — Не втратив можливості підколоти дівчину чоловік. ЇЇ щоки, він був впевнений, набули червоного окрасу.

— То зовсім інше. — Ніяковіючи, відповіла вона.

— Та звісно. Ти дуже схожа на Ладу молодості. Думаю вона відчуває за тебе відповідальність. — Сильно притискаючи очі мовив Чорний.

— Вона теж сирота?

— Ні. В неї є батьки. — Зізнався Андрій. — Але іноді здається, що краще не було б.

— Вони її кривдили? — Поцікавилась дівчина. Їй було цікаво дізнатися про життя тієї, що врятувала її. До моменту їхнього знайомства з Андрієм.

— Вони не прийняли те, що їхня дочка виявилась фіолетовокою.

— Хіба ж це від неї залежало? — Обурилась Зоя, обіймаючи себе руками за плечі. Ніби захищалась.

— Я радий, що ти це розумієш. Що відношення до певної касти не залежить від людини. Просто так генетично склалось.

— Лада теж пішла з дому? — Закрутилась на ліжку Зоя. Жінка їй цього не розповідала.

— Вони її вигнали. Мати була з Червоних, а батько… — Чоловік на секунду замовк, згадуючи того чоловіка. — Тюхтієм, от ким він був. Не зміг захистити доньку.

— А твої батьки? Вони прийняли те, що ти Чорний? — Дівчина розгладжувала простирадло, на якому було безліч складок через те, що вони не спали.

— Моїх батьків вже давно немає, Зоє. — Ковтаючи слину мовив чоловік. — Залишились тільки ми з Віктором.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 52 53 54 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої очі, Валерія Оквітань», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твої очі, Валерія Оквітань"