Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 Наступні уроки пройшли не так райдужно. Вчителі поголовно вирішили нас завалити контрольними з усіх предметів разом. Виявилося, що надійшов наказ зробити зріз знань, і школа вирішила зайнятися цим одразу, щоб не тягнути кота ні за які причиндали. Здається, за день на моїй голові з'явилося кілька сивих волосків.

У мене не було часу поспілкуватися з Ромою і зрозуміти що тепер між нами.  Можливо, й на краще, бо Свєтка зовсім від мене тепер ні на секунду не відлипала.  Запідозрила щось недобре? Можливо. Але зовсім не хочеться себе накручувати з цього приводу.

 Те, що виразно змінилося — ми з Ромою стали занадто часто переглядатися. Це віддавало теплом і трепетом у грудній клітці та неймовірним хвилюванням, ніби я роблю щось протизаконне.

 Я й раніше часто кидала на нього швидкоплинні погляди, але тепер він ніби фізично їх відчував і наші погляди зустрічалися. Відводити свої очі мені не хотілося і кудись подівся страх бути спійманим на гарячому. Іноді я поверталася і ловила його на тому, що він спостерігає за мною збоку.

 Дивні емоції, почуття і дії згущувалися між нами протягом усього дня.

 Після занять довелося звільнитися від Свєти.

— Знову з Ромою проєктом займатимешся? — запитала вона з дивним підтекстом.

 Чи я просто вже бачу потаємний сенс у всьому, що відбувається?

— Так, потрібно скоріше все зробити, бо зовсім скоро здавати проєкти, — тягну не зацікавлено я.

 Найскладніше залишатися беземоційною, коли подібні запитання та інтонації викликають обурення всередині.

 Дедалі частіше я стикаюся з тим, що мені стало доволі не комфортно зі Світланою.

 І винуватою, скоріше, була я. Саме в мене з'явилася таємниця, яку я приховую від подруги. І нехай у неї теж така була, моя відігравала велику роль.

 Мене начебто почало відштовхувати те, що колись Свєта була досить близька з Ромою. На жаль, набагато ближче, ніж зараз перебуваю я.

 Ревнощі? Швидше за все.

 Але я досі пам'ятала той час, коли ми перестали спілкуватися, і наскільки самотньою і покинутою я себе відчувала. Саме тому не хотіла, навіть усупереч подібним почуттям і висновкам, псувати дружні стосунки.

 Нехай і очевидно, що за певних обставин, найімовірніше, це неминуче. Але все-таки виникло бажання докласти всіх зусиль, щоб те, що відбувається, не завдало сильної шкоди нашому спілкуванню і дружбі.

— Тоді бувай, — розчаровано вимовляє вона. — Зовсім останнім часом не спілкуємося.

— Вибач, — знизую плечима, бо більше нічого зробити не можу.

 У голові досі не виник план, як можна вивести Світлану на чисту воду. Що сталося між нею і Баріновим і яким чином це призвело до розставання? І найголовніше, що мене нестерпно цікавить, який стосунок до всього цього маю я?

 Морально я почала готувати себе до будь-якого результату. І Свєта, і Рома старанно зберігають цю таємницю, а це означає, що коли я дістануся до правди, то розчаруюся або в ньому, або в ній.

 Може, і в двох одразу.

 По правді кажучи, жоден із варіантів не викликає полегшення. Розчаровуватися — завжди болісно.

 Хвилини за три, після того як йде Свєта, підходить Рома.

— Вибач, — вибачливо підтискає губи. — Довелося забігти до тренера.

— Нічого серйозного? — тут же запитую я.

 Тепер від його близькості одночасно і комфортніше, і хвилююче. Чи доторкнеться він до мене наступної секунди? Зовсім незрозуміло чого можна очікувати, та й узагалі чи варто очікувати. А невідомість, як відомо, лякає і змушує нервувати.

— Ні, все добре, — підморгує мені, від чого губи розтягуються в усмішці.

 Тепер наші погляди очі в очі зовсім не ті, що були раніше. Більш вивчальні й менш боязкі, чи що. Зацікавлені. Безумовно, так!

— Ходімо, — він знову бере мене за руку і веде за собою.

 Робить це так, ніби нам уже тисячу разів доводилося ось так ходити. У мене ж від такого жесту знову пульс частішає, що аж вуха шумом вируючої крові заглушає.

— Куди йдемо? — подібно до нього, роблю вигляд, що нічого не відбувається.

 Зараз найменше хочеться ставити дурні запитання і з'ясовувати, що між нами відбувається.

— Зовсім скоро все дізнаєшся, — так і не розкриває мені всіх своїх таємниць.

— Терпіти не можу, коли від мене щось приховують, — нешкідливо обурююся.

— Не переживай, цей сюрприз тобі точно сподобається, — відгукується усмішкою Рома.

 Ну, хоч це радує. Виходить, можна полегшено видихнути? Тільки все одно не можу цього зробити — його близькість безупинно хвилює і розбурхує.

— А та таємниця, яку від мене приховуєш, теж сподобається? — і хто мене тільки за язик тягне.

 Раніше взагалі боялася навіть заводити розмову на цю тему, а тепер... Здається, занадто увійшла у смак.

— Навряд чи, — Барінов кидає на мене погляд і підтискає губи.

— Ясно, — приречено опускаю очі.

 Значить, розчарування неминуче? Шкода.

— Тільки давай зараз не псуй момент, добре? Мені потрібен твій гарний настрій, інакше нічого не вийде.

 Коли він вимовляє ці слова, то зупиняється і кладе теплу долоню на мою щоку. Дивиться в очі так пильно-пильно. Ніби душу в мене вкрасти хоче, не інакше. Нічого не залишається, як заворожено дивитися у відповідь і кивнути головою на знак згоди.

 Те, що вигадує Рома, я точно не могла собі уявити.

 Мені залишається лише відкривати рот від шоку і кидати на нього погляди з непідробними емоціями.

 Ми приходимо в незнайомий мені центр, де раніше бувати не доводилося.

 Барінов уміло заманює мою увагу, і я не встигаю озирнутися як слід, щоб вловити, куди ми все-таки прийшли.

 Потім він заводить мене в одне з приміщень, де нікого немає.

 Тут приємний аромат ефірних олій і скрізь розташовані полотна для малювання.

— Знаєш, я чомусь на сто відсотків упевнений, що ти творча особистість, тому вирішив почати пошуки саме звідси.

 До мене доходить суть того, що відбувається.