Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Ти що, — пошепки вигукую я і прикладаю долоні до палаючих щік. — Не потрібно було.

— Пам'ятаєш же, — Рома торкається рукою мого плеча. — Я не роблю того, чого не хочу. Тому розслабся і давай помалюємо.

 Згідно киваю головою і підходжу до одного з мольбертів.

— А чому тут тільки ми? — спантеличено запитую, поки ще нічого тут не торкаючись.

— Я спеціально вибрав день, коли сюди ніхто не приходить, щоб тобі було комфортно.

 Від його слів по тілу пробігають мурашки.

— Дякую, — ледь чутно вимовляю я.

 Рома дістає з шафки фарби і викладає їх переді мною.

— А ти будеш малювати? — запитую, вивчаючи різні насичені кольори.

— Так, — легко погоджується він.

— У мене є ідея, — повідомляю, вдихнувши в легені побільше повітря.

— Яка?

— Давай малювати разом, — наважуюся запропонувати, мабуть сп'яніла від того, що відбувається, і до країв своєї душі заповнена вдячністю до Роми.

— Ми й так будемо малювати разом, — запевняє мене, зустрічаючись усміхненим поглядом.

 Уперше в житті розумію, що означає вираз "очі посміхаються".  І виявляється, це настільки заворожуюче і привабливе видовище, що можна дивитися вічно.

— Ти не зрозумів, — сама починаю зніяковіло посміхатися і заперечно хитати головою. — Разом малювати в тому сенсі, що на одному полотні. Одну картину.

 Його погляд, загострений на мені, на мить стає серйознішим.

 Я вперше ловлю себе на думці, що для Роми наша близькість така ж хвилююча, як і для мене.

 Звісно, я можу помилятися. Все-таки в мені не вбудована функція читати людей, як відкриту книгу. Але зараз зовсім не хочеться думати, що помиляюся у своїх висновках.

— Давай, — він повертає собі колишню незворушність і стає поруч.

 Наші плечі часто торкаються одне одного, і перші штрихи олівцем ми наносимо одночасно.

 Ми не домовляємося про те, що будемо малювати. Я зовсім просто бездумно вожу олівцем по паперу, намагаючись передати картинку, що малюється в голові.

— Можемо поки що продовжити наші запитання, — пропонує Рома.

 І я до біса йому вдячна. Атмосфера між нами з кожною хвилиною тиші та близькості помітно натягується.

— Чудова ідея! — вигукую і ледь чутно полегшено видихаю. — Який твій найдорожчий спогад?

— Складне запитання, насправді, — незвично мнеться Рома, а його рука ненадовго завмирає.

— Не можеш нічого згадати? — округляю очі.

— Не в цьому річ, — неохоче продовжує він.

— А в чому? — не відстаю я, тим часом, як руками продовжую щось захоплено малювати на полотні.

— Це спогад, пов'язаний із тобою, — раптово заявляє Рома, через що я одразу переводжу свій запитальний погляд на нього.

 Рома на мене не дивиться, повністю зосереджений на малюнку. Або тільки робить вигляд.

— Як? — нерозуміло перепитую. — Серйозно? — тепер ще й вигукую. — Розкажи, я хочу знати!

— Ми якось гуляли, у дитинстві ще. Ти впустила своє морозиво і розплакалася, бо витратила на нього всі гроші, що дали батьки. Тоді ти купила найдорожче. Тоді я попросив почекати тебе на майданчику, а сам збігав додому, взяв заначку, яку збирав на ігри для комп'ютера, пішов і купив десять упаковок того найдорожчого морозива.

 Своїми словами Рома пробуджує в мені спогади. Тільки от виявляється в моїй голові вони зовсім спотворені, тому я не можу повірити своїм вухам і смиренно продовжую слухати розповідь.

— Коли я повернувся до майданчика, біля тебе вже були батьки. Ти вже не плакала, але була засмучена. Вони намагалися з'ясувати, що трапилося, але ти не хотіла зізнаватися. Тоді повз мене проходив твій брат із кимось іще. Я добре його знав, бо часто бачив поруч із тобою в школі. Тоді я попросив його передати тобі морозиво.

— Чому ж це твій найдорожчий спогад? — плескаю віями, і відчуваю, що очі похолоднішали від сліз, що підступають.

— Тому що я тоді дочекався, поки тобі передадуть морозиво. І твоя щира непідробна посмішка і радість, яка вмить стерла з обличчя смуток, назавжди закарбувалася в пам'яті.

 Його слова викликають розсип тремтіння по тілу. І я справді готова розплакатися.

 У моїх спогадах усе не так.

 Я справді тоді розплакалася, бо надто засмутилася і чекала Рому на майданчику. Батьки вийшли, щоб сходити в магазин і, побачивши засмучену мене, пристали з розпитуваннями. Розповідати нічого через впертий характер мені не хотілося. Тоді й підійшли Нік із Віктором. Точніше Віктор. Ніку хтось подзвонив і він відійшов убік, а Віктор простягнув мені пакет з улюбленим морозивом і з посмішкою сказав: "Це тобі, красуне! Не сумуй"

 Нині спогади обухом б'ють по голові, бо постають перед очима, немов живі й відбуваються просто зараз.

 Я тоді подивилася в очі Віктора, на морозиво, і знову в його очі. І нерозумно, по-дівчачому, подумала, що це доля. Ну просто не буває таких збігів. Саме з того моменту я почала вважати, що закохана в найкращого друга свого брата.

 І тепер, через стільки часу, дізнаюся, що він зовсім ніякого стосунку до того морозива не мав? Виходить, жодних знаків доля мені не давала і я сама собі все вигадала? Огидно.

 Я тоді ще залишилася на майданчику, щоб дочекатися Рому, але він зателефонував і сказав, що прийти не зможе. Ніби як, його не відпустили батьки.

 Я засмутилася, бо найбільше хотілося поділитися і віддати йому більшу частину своїх ласощів.

 Почуття захльостують із головою і в раптовому пориві я обіймаю Рому. Просто притискаюся всім тілом і втикаюся чолом у його груди, що здіймаються.

 Якщо він зараз мене відштовхне, я зрозумію. Але зараз ніяк не можу контролювати цей чуттєвий порив.

 Всупереч моїм страхам бути відкинутою, Рома обіймає мене однією рукою, а другою погладжує по розпущеному волоссю.

 Не знаю, скільки хвилин ми так стоїмо, але мені зовсім не хочеться віддалятися.

— А ти? — ледь чутно запитує він. — Який твій найдорожчий спогад?