Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Дуже пригнічено, — сказав містер Мікоубер, хитаючи головою. — Реакція. Ах, то був жахливий день. Ми тепер лишилися самі, ми все втратили.

Містер Мікоубер потис мені руку, застогнав і заплакав. Я був дуже зворушений і навіть розчарований, бо сподівався, що ми будемо зовсім веселі в цей щасливий довгоочікуваний день. Але, мабуть, містер і місіс Мікоубер так звикли до своїх давніх труднощів, що, звільнившись від них, почувалися так, наче зазнали корабельної катастрофи. Вся їхня гнучкість зникла, і ніколи не бачив я їх навіть наполовину в такому жалюгідному стані, як тієї ночі. Я навіть боявся залишити містера Мікоубера, коли пролунав дзвоник, і мій друг проводив мене до сторожки та благословив на прощання, — настільки він був нещасний.

Хоч який я був збентежений і засмучений цими подіями, що до них я так несподівано долучився, але я виразно зрозумів, що містер і місіс Мікоубер із своєю сім'єю виїздять з Лондона, і що ми незабаром маємо розлучитися. Саме тоді, під час моєї прогулянки додому чи в наступні години безсоння, що я провів у ліжку тієї ночі, вперше майнула мені та думка, — хоч я і не розумію, яким чином вона потрапила до моєї голови, — що згодом сформувалася в тверде рішення.

Я дуже звик до Мікоуберів, брав їхнє лихо близько до серця і зовсім не мав жодних інших друзів. Переді мною відкрилася перспектива шукати нову квартиру і знову опинитися серед незнайомих людей — це випробування я вже проходив. Розмірковуючи, я відчував, як жорстоко раняться мої ніжні почуття, як глибшає в грудях сором і ганьба. Я вирішив, що життя — річ нестерпна.

Я досить добре розумів, що не мав жодних сподівань на порятунок, якщо не врятуюся сам. Я нечасто мав звістки від міс Мердстон і ніколи — від містера Мердстона. Лише два чи три пакунки готового і латаного одягу прибули для мене на ім'я містера Квіньйона; в кожному з цих пакунків лежав клапоть паперу з інформацією, що «Дж. М. сподівається, що Д. К. виконує свою роботу і цілком присвятив себе своїм обов'язкам» — і найменшого натяку не було там, що я був колись чимсь іншим, крім звичайного чорнороба, на якого я так швидко перетоврився.

Вже наступного дня, все ще під враженням свого висновку, я побачив, що місіс Мікоубер не без підстав говорила про від'їз. Вони винайняли на тиждень приміщення в будинку, де я жив, а після закінчення цього строку мали виїхати до Плімута. Містер Мікоубер власною персоною прийшов до контори, щоб попросити містера Квіньйона дати мені відпустку на день його від'їзду і щоб дати менi високу характеристику, якої я напевно заслуговував. А містер Квіньйон покликав візника Тіппа, що був чоловіком сімейним і здавав кімнату, і влаштував мене в нього — він мав підстави гадати, що це було зроблено за згодою зі мною, бо я не казав нічого, хоч моє рішення було вже ухвалене.

Упродовж решти часу нашого життя під спільним дахом я проводив вечори з містером і місіс Мікоубер. Гадаю, що за цей час ми ще більше полюбили одне одного. В останню неділю вони запросили мене на обід, на якому ми з'їли свиняче філе з яблучною підливою і пудинг. Минулого вечора я купив дерев'яного коня в яблуках як прощальний подарунок маленькому Вілкінсу Мікоуберові — той, що хлопець — і ляльку для маленької Емми. Я також зберіг шилінг для сирітки, яка мала піти у відставку.

Ми провели день дуже приємно, хоч всі були зворушені близькою розлукою.

— Я ніколи, мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — не зможу, не згадавши про вас, повертатися думками до періоду, коли містер Мікоубер зазнавав труднощів. Ваша поведінка зав­жди була найделікатнішою і найспівчутливішою. Ви ніколи не були квартирантом! Ви були другом!

— Люба моя, — зазначив містер Мікоубер, — Копперфілд, — так бо звик він називати мене останнім часом, — має серце, чутливе до скорбот своїх ближніх, коли хмари затьмарюють їхнє життя. Він має розсудливу голову і руки для... коротко кажучи, загальну здатність реалізувати те майно, без якого можна обійтись.

Я теж намагався висловити свої почуття і сказав, як сумую, що нам доведеться розлучитися.

— Мій любий юний друже, — мовив містер Мекоубер, — я старший за вас, тож маю деякий досвід у житті... і деякий досвід, коротко кажучи, в труднощах, взагалі кажучи. Тепер, аж доки щось не обернеться на краще (а на це я чекаю щогодини), я не можу нічого запропонувати вам, окрім поради. Порада моя тим цінна, що... коротко кажучи, що я ніколи не зважав на неї сам, і ось я перед вами, — тут містер Мікоубер, який перед тим аж сяяв, усім посміхаючись, раптом зупинився і насупився, — нещадна руїна, що ви її спостерігаєте.

— Любий мій Мікоубере! — втрутилася його дружина.

— Кажу вам, — відказав містер Мікоубер, зовсім забуваючись і знову усміхаючись, — нещасна руїна, що ви її спостерігаєте! Порада моя полягає ось у чому: ніколи не залишай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Зволікання — крадій часу. Хапай його за комір!

— Принцип мого бідолашного тата, — зазначила місіс Мікоубер.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, — ваш тато — дуже добрий чоловік, і боронь боже, щоб я недооцінив його. Як добре поміркувати, так ми ніколи не зможемо... коротко кажучи, не знайдемо таку людину, яка в його літа мала б такі міцні ноги і могла б читати без окулярів написи на векселях. Але той свій принцип він застосував до нашого шлюбу, люба моя, а внаслідок цього шлюб наш був укладений настільки поспішно, що я так ніколи і не зміг покрити витрат...

Містер Мікоубер скоса глянув на місіс Мікоубер і додав:

— Не думай, що я шкодую про це! Якраз навпаки, любове моя!

Після цього він похнюпився на хвилину.

— Другу частину моєї поради, Копперфілде, — знову мовив містер Мікоубер, — ви вже знаєте. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — дев'ятнадцять фунтів, дев'ятнадцять шилінгів, шість пенсів, результат — щастя. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — двадцять фунтів, шість пенсів, результат — злидні. Квітка вмирає, листя в'яне, сонце дня заходить над жахливою сценою і... коротко кажучи, ви назавжди збиті з ніг. Точнісінько, як я!

Щоб зробити цей приклад виразнiшим, містер Мікоубер з виглядом найжвавiшого задоволення вилив до рота склянку пуншу та почав насвистувати давню студентську пісню.

Я, звичайно, запевнив його, що зав­жди матиму його заповіти в голові. Та мені й не треба було нагадувати ці правила, бо я яскраво бачив тоді всю їх доцільність. Наступного ранку я зустрів усю сім'ю біля контори диліжансів і побачив, як вони сумно сідають на задні зовнішні місця карети.

— Мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — благослови вас бог! Я ніколи не зможу забути все це, ви знаєте, і ніколи не забула б, навіть коли б могла!

— Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — прощавайте! Бажаю вам щастя і процвітання. Коли впродовж бурхливих років я довідаюся, що моя гірка доля стала за пересторогу для вас, тоді я відчую, що недарма займав місце на землі... У разі, коли щось обернеться на краще (а цього я майже певний), я буду надзвичайно радий, якщо зможу поліпшити ваше становище!

Мені здається,