Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне 📚 - Українською

Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

50
0
04.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх" автора Лоран Біне. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:
class="p1">Тут є готель-ресторан, доволі шикарний, називається «Веселка». Сьогодні, як і щовечора, тут повно німців. Співробітники ґестапо галасують за столиками. Вони вже наїлися й напилися досхочу й кличуть до себе офіціанта. Той підходить, бездоганно вишколений, готовий прислужитися. Мені видається, що ґестапівці хочуть бренді. Офіціант записує замовлення. Один із німців підносить цигарку до рота. Офіціант миттю дістає з кишені запальничку й, злегка схилившись у шанобливому поклоні, пропонує ґестапівцю прикурити.

Офіціант дуже вродливий. Його нещодавно взяли на роботу. Він молодий, усміхнений, із ясними очима, відкритим поглядом і тонкими рисами обличчя. Тут, у Пардубіце, він відгукується на ім’я Мірек Шольц. Апріорі в цьому офіціантові немає нічого, що змусило б когось ним зацікавитися. Однак ґестапо зацікавилося.

Зацікавилося, і одного прекрасного ранку викликало власника готелю. Його питають про Мірека Шольца: звідки узявся цей офіціант, із ким товаришує, чи відлучається з роботи й куди ходить. Власник відповідає, що Шольц приїхав із Острави, де його батько тримає свій готель. Поліціянти телефонують до Острави, але там ніхто не чув про хазяїна готелю на прізвище Шольц. Тоді пардубіцьке ґестапо викликає знову власника «Веселки», уже разом із офіціантом Шольцем. Власник приходить сам. Пояснює, що звільнив свого офіціанта, мовляв, той побив посуд. Ґестапо відпускає хазяїна «Веселки» і встановлює за ним нагляд. Однак Мірека Шольца знайти так і не вдається.

176

Усі десантники, скинуті на територію Протекторату, користувалися безліччю несправжніх імен. Мірослав Шольц було одним із них. І ось тепер нам слід приділити свою увагу тому, кому воно прислужилося, адже роль, яку відіграє цей чоловік у нашій історії, заслуговує на це. Насправді його звати Йозефом Вальчиком, і це ім’я, на відміну від Мірека Шольца, варто запам’ятати. Отже, саме Вальчик — це той молодий двадцятисемирічний красень, який працював офіціантом у Пардубіце. Тепер він утікач і прагне дістатися до Моравії, щоб перебути в родичів, бо ж Вальчик, як і Кубіш, із Моравії, але, правду кажучи, це не найголовніше, що їх поєднує. Власне, сержант Вальчик був у тому самому «галіфаксі», із якого вночі 28 грудня десантувалися Ґабчик і Кубіш, але належав до іншої групи, яка називалася «Сілвер А» і завдання якої полягало в тому, щоб за допомогою радіопередавача під кодовою назвою «Лібуше», якого також було скинуто з літака, через Моравека (із літерою «к»), останнього із трьох королів, безпалого керманича залишків Опору, відновити зв’язок між Лондоном і німецьким супершпигуном А-54, який повідомляв неоціненну інформацію.

Звісно, усе пішло не за планом. Вальчик під час десантування відбився від решти членів своєї групи. Із великими труднощами йому вдалося доставити радіопередавач на місце: після невдалих спроб привезти його на санях, Вальчик зрештою узяв таксі й приїхав до Пардубіце, де місцеві агенти влаштували його на роботу офіціантом. Чудове прикриття, а те, що до ресторану частенько навідувалися німці, Вальчик сприймав з іронією.

Шкода, але тепер він залишився без прикриття. Однак у певному розумінні саме це змусило Вальчика вирушити до Праги, де на нього чекали інші десантники і його доля.

Якби моя історія була справжнім романом, мені цей персонаж анітрохи не знадобився б. Навпаки, він скоріше заважав би, дублюючи двох головний героїв, адже Вальчик виявить себе таким самим веселим, оптимістичним, відважним і привабливим, як і Ґабчик із Кубішем. Однак не мені вирішувати, хто чи що знадобиться операції «Антропоїд». А операції «Антропоїд» невдовзі знадобиться дозорець.

177

Знайомитися їм не довелося: чоловіки потоваришували ще в Англії, де британське УСО разом готувало їх до десантування, а може, ще раніше, у Франції, де вони могли зустрітися в Іноземному легіоні або ж в одному з підрозділів Чехословацької визвольної армії, що воювала пліч-о-пліч із французами. Вони тезки, і тепер, коли чоловіки з неприхованою радістю міцно потисли один одному руки й назвали свої конспіративні імена, виявляється дивовижна річ:

— Привіт, я Зденек.

— Привіт, я теж Зденек!

Хіба можна було не всміхнутися такому збігові: Йозефа Ґабчика і Йозефа Вальчика наділили в Лондоні ще й однаковими фальшивими іменами. Якби я був параноїком і егоцентриком, то подумав би, що англійці вчинили так навмисно, щоб додати плутанини моїй розповіді. Хай там як, а це не має жодного значення, адже обидвоє користувалися багатьма різними іменами — ледве не кожному новому співрозмовникові вони називалися інакше. Я вже трохи підсміювався над легкістю, із якою Ґабчик і Кубіш говорили прилюдно про свою місію, одначе, коли потрібно, вони вміли бути й стриманими і виявляти справжній професіоналізм, щоб не помилитися й не забути, коли яким іменем користуватися.

Серед своїх, звісно, це зайве, і коли Ґабчик із Вальчиком відрекомендувалися так, наче зустрілися вперше, то лише для того, щоб кожен із них знав, як називати іншого, а точніше — адже імена постійно змінювалися, — яке ім’я використовується в документах іншого саме на цю мить.

— Мешкаєш у тітоньки?

— Так, але скоро перебираюся. Як мені з тобою зв’язатися?

— Лиши записку в консьєржа. Він людина певна. Попроси показати колекцію ключів, він зрозуміє, що тобі можна довіряти. Пароль «Ян».

— Тітонька мені казала, однак… «Ян», це через те, що Кубіш — Ян?

— Ні, тут він зветься Ота, так випадково сталося.

— A-а, ну гаразд.

Не дуже багато користі від цієї сценки, до того ж я її майже повністю вигадав. Мабуть, видалю її.

178

Тепер, після приїзду Вальчика до Праги, у місті перебуває з десяток десантників із Лондона. Теоретично, кожен із них виконує завдання, із яким сюди надіслано його групу. За правилами підпільної діяльності, членам різних груп бажано якомога менше спілкуватися між собою, адже в такому разі, якщо попадеться хтось один, він не потягне за собою решту. Однак на практиці це майже неможливо. Адрес, де десантники можуть знайти собі притулок, зовсім не багато, тимчасом як обережність змушує їх перебиратися з місця на місце якомога частіше. У дійсності виходить так, що ледве одна група полишає квартиру, як туди відразу ж заселяється інша, і таким чином усі члени всіх груп більш-менш регулярно перетинаються.

Зокрема, через помешкання сім’ї Моравців пройшли ледве не всі десантники, що перебували в Празі. Голова родини нікому ніколи не ставив жодного запитання, його дружина, яку квартиранти любляче називали «тітонькою», пекла їм пиріжки, а їхній син, Ата, захоплено дивився на таємничих чоловіків, що ховали пістолети в рукавах.

Ось так і сталося, що, внаслідок усієї цієї метушні з переїздами, Вальчик, який попервах належав до групи «Сілвер А», швидко сходиться з хлопцями з «Антропоїда». Невдовзі він уже допомагає Ґабчику й Кубішу розвідувати

1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"