Читати книгу - "The Russia Conundrum, Mikhail Khodorkovsky"

Новітні часи також були переписані. Експеримент з ринковою демократією тисяча дев’ятсот дев’яностих років зображений у путінських підручниках як сучасний “Смутний час”, в якому хаос, бідність і насильство переважили будь-які переваги; в той час як епоха комуністичного правління запам’яталася субсидованими цінами, безкоштовним житлом і освітою, а не політичними репресіями, дефіцитом споживчих товарів і переслідуванням свободи слова. Нарікання на “дикий” лібералізм Єльцинських часів дозволяє Путіну зробити стрибок до огульного засудження демократії та плюралізму, а міраж славного авторитарного минулого допомагає йому примусити замовкнути інакомислення, політичних опонентів і критиків.

Коли у 2019 році Європейський парламент ухвалив резолюцію, яка засуджує Кремль за “відбілювання” фактів радянської співпраці з нацистами, Путін гнівно відреагував на неї. У розлогому есе, опублікованому до сімдесят п’ятої річниці закінчення Другої світової війни, він захищав пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, в якому Москва і Берлін домовилися вторгнутися і розділити між собою Східну Європу. Справжня провина, писав Путін, лежить на західних державах, які погодилися на вимоги Гітлера анексувати чеську Судетську область. - Великобританія, а також Франція… прагнули спрямувати увагу нацистів на схід, щоб Німеччина і Радянський Союз неминуче зіткнулися і знекровили один одного. - Щодо Польщі, країни, яка найбільше постраждає від таємного протоколу нацистсько-радянського пакту, Путін стверджував, що Варшава сама винна у своїй біді. - З вивчення архівних документів зрозуміло, - стверджував він, - що тодішнє польське керівництво було у змові з Гітлером… Можливо, там теж були якісь таємні протоколи.

Найбільш тривожним є те, що Путін переписує жорстоке радянське вторгнення в країни Балтії, описуючи його як мирне об’єднання народів. - Восени 1939 року Радянський Союз, переслідуючи свої стратегічні військові та оборонні цілі, розпочав процес інкорпорації Латвії, Литви та Естонії. Їх приєднання до СРСР було здійснено на договірній основі, за згодою обраних органів влади. - Таке пояснення абсолютно не відповідає дійсності. Латвія, Литва та Естонія зазнали насильницької окупації, яка супроводжувалася репресіями та масовими вбивствами. Його твердження про те, що вони приєдналися до СРСР “добровільно” і “за згодою обраної влади, - є вигадкою, яка занепокоїла інші колишні радянські республіки, які Кремль може знову спробувати анексувати.

Для внутрішньої російської аудиторії маніпуляції Путіна з історією мали бажаний ефект. В опитуванні 2012 року, в якому росіян просили назвати “найвидатнішого росіянина”, Сталін отримав перше місце, і відтоді він утримує цей титул. У тому першому опитуванні Володимир Путін посів п’яте місце, поступившись Петру Першому, Юрію Гагаріну і Олександру Пушкіну; але до 2017 року він піднявся на друге місце, лише на кілька відсотків відстаючи від людини, яку він так наполегливо намагався реабілітувати і, можливо, наслідувати.

*Розділ 17

ПЕРЕСТАНЬТЕ ДУМАТИ, ЩО З ВЕДМЕДЕМ ВИ МОЖЕТЕ БУТИ В БЕЗПЕЦІ

Перебуваючи при владі, Дональд Трамп використовував мову популізму, щоб пообіцяти “зробити Америку знову великою. - Володимир Путін продовжує використовувати ту ж риторику і сьогодні. Обидва вони розпалюють обурення серед власного населення, наполягаючи на тому, що їхню націю якимось чином принизили і применшили, обіцяючи при цьому повернення до того, що вони вважають своєю законною національною славою.

Світ тільки виграє, якщо ідеї “величі” відійдуть у минуле. Росія, зокрема, виграла б від визнання того, що радянської наддержави більше немає і що Росія повинна знайти нове місце у світі, роль, яка б відповідала реальним інтересам її громадян, які, як і громадяни в усьому світі, прагнуть свободи, безпеки та економічного процвітання. Британія в тисяча дев’ятсот п’ятдесятих і тисяча дев’ятсот шістдесятих роках пройшла через болісний процес відмови від статусу великої держави і старих імперських мрій, знайшовши для себе нову роль у світовій політиці. Якби Кремль здійснив такий самий стрибок, це зміцнило б глобальний мир і стабільність і дозволило б по-новому зосередитися на цивільній економіці, що принесло б величезну користь російському народу. На жаль, така трансформація навряд чи відбудеться за нинішньої кремлівської адміністрації.

Імперське мислення Путіна частково пояснюється історією Росії. Протягом останніх п’яти століть Росія була імперією, агломерацією територій, які захоплювали і поглинали царі, що змінювали один одного, а потім більшовики. Імперія стала для Росії режимом за замовчуванням; росіяни звикли до неї і почали розглядати її як гарантію національної безпеки. У двадцятому столітті вона охоплювала держави-сателіти у Східній Європі, які розглядалися як захист від вторгнення із Заходу.

Але світ пішов далі; імперії залишилися в минулому. Росія опинилася в полоні застарілої системи, і тепер вона повинна вибирати між дискредитованим минулим і шляхом у майбутнє. Мені здається очевидним, що Росія повинна зробити вибір на користь останнього, на користь єдиної нації людей різного етнічного походження, чиї спільні риси важливіші за відмінності. Така держава може існувати тільки в результаті свободи, самовизначення і верховенства права, а не через примус і силу зброї.

Після розпаду Радянського Союзу на Заході було багато непродуманого ентузіазму щодо швидкого і безпроблемного перетворення Росії на “молодшого партнера”. Захід давав Росії багато порад, але набагато менше в плані інвестицій чи технологій. Після кризи 1998 року і поступового розпаду Єльцинського режиму ентузіазм Заходу щодо допомоги Росії у входженні в двадцять перше століття швидко згас і значною мірою був замінений скептицизмом. Росію почали розглядати як нового “хворого європейця”, який більше не заслуговує на інтерес чи увагу. Таке ставлення мало реальні наслідки. На початку двотисячних років західні урядові та квазіурядові програми, такі як британський Фонд “Ноу-хау”, були закриті або переорієнтовані на Африку та Далекий Схід. Деякі західні науковці, які раніше вивчали СРСР, перекваліфікувалися на китаєзнавців. Лише ті, хто дійсно розумів російську історію, застерігали від того, щоб списувати Росію з рахунків: російський ведмідь може довго спати у своєму барлозі, але чим довше він спить, тим серйозніші наслідки.

Навіть ті, хто визнавав, що Росія не розвалиться, втратили інтерес до ідеї російської демократії. Західна риторика щодо Росії розділилася на два потоки: ритуалізовані промови про важливість переходу Росії від авторитаризму і тоталітаризму до демократії; і неформальний консенсус, який сформувався наприкінці тисяча дев’ятсот дев’яностих років, що скільки б ви не годували російського ведмедя, він завжди побіжить назад до авторитарного лісу. Навіть гірше, за лаштунками зростала думка, що, насправді, трохи “поміркованого” авторитаризму в Росії - це