Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Йому завжди не подобалося, що у мене, та і в Юрії теж до якогось моменту, були такі секрети від нього. І якщо він щось і дізнавався, то лише випадково. Мабуть, думав, що це ознака недовіри. І я досі хотіла, щоб він знав як можна менше, щоб дивився на мене як на людину, а не так, як це іноді робить Юрія, а тепер і Деян.

Я не людина, а узурпатор невідомого походження. Навіть сама Тарія не знає звідки взялася та як саме змогла захопити тепер вже своє тіло. Питань було багато, і відповіді я на них не факт, що взагалі знайду. Але не дивлячись на все це, на свою природу, я хотіла почуватися людиною хоча б в очах Ігоря.

— Вибач, що нічого не розповідаю, але мені б хотілося, щоб ти продовжував вважати мене тою, ким завжди вважав. Я знаю, що ти б ставився до мене однаково добре, незалежно від того, знав би правду, чи ні. Але для мене важлив…

— Припини, Діано, — перебив мене Ігор. — Я зрозумів, а тому не буду цікавитися цією темою, якщо тобі від цього буде краще.

— Дякую, а тепер заберім наших та вирушаємо в дорогу. Все ж занадто багато мандрівників на дорогах, і хтось з них точно або виявиться солдатом князя, або покличе їх розібратися.

— Зачекай, Діано, в мене є ще одне запитання, — зупинив мене Ігор. — На рахунок Деяна. 

— Щось не так? — здивовано запитала я, адже мені здавалося, що Деян та Ігор існували якось паралельно один від одного, майже не розмовляючи між собою, а значить і проблем між них не могло бути.

— Я думаю, що він не торговець, — промовив він із серйозним обличчям, від чого я не змогла стримати сміху.

— Ха-ха-ха! Звісно, що не торговець. Ходімо вже. І можеш на рахунок нього не думати, я знаю про нього все, що треба. 

Ми вирушили майже вчасно, зустрівшись лише з двійкою солдатів, що зупинили нас. Але Деян використав свої сили, щоб обманути їхній розум, і вони, наче забувши про наше існування, пішли своєю дорогою до розбитої корчми.

Взагалі, страшно навіть уявити, що чекало на людей у цьому світі. Навіть так далеко від Заброди траплялися різні чудовиська, і створювали багато проблем. А в майбутньому, коли зелені спалахи із Заброди дістануть і до Євіанни, чи може навіть далі, то думаю, на весь Континент очікує справжній хаос. Нам вже ніде не буде безпечно, хіба що в Вищому Місті Євіанни, і то лише якщо вірити словам Юрії про те, що його захищатимуть не сильно гірше за імператорський замок.

Десь через години три нам знову зустрілися солдати Малського Князівства. Їх було близько десяти, і ще декілька лежали мертві біля дороги. Вони всі виглядали втомленими, а їхні списи були закривавлені. Вони навіть уваги на нас не звернули, приділяючи її всю мертвій потворі, що була заколота списами. Я впізнала в ній ту, що колись бачила в степах — песиголовця. Тоді нам вдалося уникнути бійки, але цим солдатам, схоже, пощастило менше. Або ж вони самі напали першими. В будь-якому випадку, стало зрозуміло, що монстри просувалися сильно випереджаючи зелені спалахи, і вже наступної ночі їх буде більше.

— Ніколи навіть не чув про щось таке, — прокоментував побачене Деян. 

— У Князівств є свої, відмінні від наших, «міфологічні» істоти, часто навіть жахливіші, — відповіла йому Юрія.

Так, зелені спалахи пробуджували різних істот, що були відомі людям тільки з казочок та міфів. І в кожного народу вони свої, і відрізнялися від інших так само як і дикі звірі, що мали різний вигляд залежно від місця проживання. З того, що я чула, в імперських міфах, як правило, майже всі істоти схожі на людей, маскуються під них. Інші б просто не вижили серед людей, які охоче знищують усе, що не схоже на них.

— Я помітив, — відповів він. — Жахливі місця та жахливі монстри. Я, до речі, мав можливість побачити вампіра в Євіанні.

— Розповіси? — додав і свої слова Ігор. 

— Немає чого розповідати, насправді. Він найняв мене та мого брата для деякої роботи. 

— То у тебе є брат? — здивувалася я. 

— Не кровний, просто близький друг, — промовив Деян. — Вампіром був один із жителів Вищого Міста, і чоловік цей зовсім не покидав свого дому. Він приховував свою природу, але чисто випадково, коли поверталися із завдання, ми побачили його за трапезою. Він кусав свою служанку. Все тому, що ми, через ранній тоді вік, вирішили зайти до нього через вікно, для забавки.

— Ви не врятували її? — запитав Ігор, що справді був єдиною доброю людиною серед нас. 

— Та вона була не проти, — посміхнувшись промовив він. — Кажуть, укус вампіра викликає залежність, і приносить сильне задоволення. Всяко краще, ніж коли деякі багатії дозволяють пити свою кров п'явкам, вважаючи це корисним. Та і кусав він її у дивному місці, якщо ти розумієш мене. 

— То може він і не кусав її? — влізла я в розмову.

— Його обличчя було в крові, а з рота було видно довгі ікла, — продовжив Деян. 

— Хі-хі, кров на обличчі в такій ситуації я могла б пояснити, — засміявшись промовила Юрія. — А що за робота була, якщо не секрет?

— Секрет, вибач, — розчарував Юрію своєю відповіддю Деян. 

Загалом, подорожувати було весело протягом усього наступного тижня, якщо не зважати на незвичні, для місцевих жителів, появи чудовиськ та неочікувані знахідки у вигляді мертвих тіл. Так, в одному селі, де нам пощастило заночувати, вранці місцеві знайшли чоловіка якому руки та ноги наче щось поміняло місцями, а в його сусіда на руках недорахувалися декількох пальців, що явно були відкушені поки він спав. Великий Ліс Заброда все ж наздогнав нас, але я була рада, що тут, на відміну від степу, було безліч людей, які відвертали увагу істот від нас. Не зовсім по-людськи так думати, але я і не людина, якщо вже на те пішло. Та і доля нашої компанії для мене важливіша за будь-кого.