Читати книгу - "Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко"

Одразу після сніданку, діти міста Сонця йшли до себе в кімнати чи намети. Зручні шорти або штани, футболка або кофта, кеди чи кросівки. Хлопці та дівчата брали свою зброю, вдягали рюкзаки, підготовлені заздалегідь. Місце збору – площа перед Інститутом, в своєму розпорядженні не більше тридцяти хвилин.

В назначений час, на полі міста Сонця вишукувались три групи по п’ятдесят воїнів. Кожен стояв на своєму місці, очікуючи своїх командирів. Ранок видався теплим та сонячним. Співали пташки та гуділи комахи. Лише діти стояли мовчки, готуючись в дорогу та думали про битву.

З території Інституту вийшов Степан та привітався з усіма, махнувши рукою. Хлопець підійшов до своєї групи, обійшов кожного та перевірив готовність. Після огляду, вийшов вперед та притулився до паркану, ховаючись в тіні.

За декілька хвилин, вийшов Євген. Він наполягав, що в поході він мав бути таким же командиром як і всі. За територією парку Феофанія він не мав бути губернатором. Привітався та побачивши Степана, хотів підійти до нього, але швидко розвернувся, встав біля воріт.

Оля вискочила останньою, вона спізнилась, та побачивши що губернатору байдуже, заспокоїлась. Дівчину призначили третім командиром. Тому вона підійшла до своїх хлопців та дівчат, помахала їм руками та всміхнулась.

Військо було готове. Сто п’ятдесят дітей міста Сонця були готові вирушити в дорогу. За межами пару Феофанія, треба було пройти лісовою дорогою. Далі вийти до хлібокомбінату та на Кільцевій дорозі звернути на ліво. Близько години йти по дорозі, зробити пару поворотів та вийти до мосту, за яким і був той самий гіпермаркет. План був простий – звільнити полонених. Йти на ризик заради трьох дітей? Вони мали це зробити, адже якщо не будуть піклуватись один про одного – що це за місто Сонця? Так повторював губернатор кожен день, стоячи перед дітьми. Істиною був страх хлопця – він не хотів покарання, а воно було лише одне – сон.

Декілька слів від губернатора, Степана та Олі. Діти порівнялись та замовчали. Командири махнули руками, та пішли до виходу. Хлопці та дівчата рівними рядами прослідували за своїми поводирями. Спочатку сховались в тіні дерев, потім ловили сонячні промені біля хлібокомбінату, та в кінці – відчули спеку асфальту Кільцевої дороги.

​Недалеко від мосту, діти міста Сонця зробили привал. На горизонті Степан побачив декілька машин, що потрапили в аварію, напевно в ніч перед першим днем нового світу. На машинах були діти. Як тільки спостерігачі побачили натовп, підскочили та побігли в сторону гіпермаркету. Це була охорона, що слідкувала за пересуванням ворогів. Або просто чорнявий хлопець поставив варту, що чекала на дітей міста Сонця.  

До Степана підійшов Євген та Оля. Вони придивились на дорогу, побачивши охоронців, що тікали, подивились один на одного.

- Оля, - мовив Степан, - як ми і домовлялись, одразу перед мостом є заправка. Від неї йде дорога вправо, в обхід гіпермаркету. Твоя група йде тією дорогою. Ви маєте прийти несподівано, та лише тоді, коли побачите бій. Не буде бою, не вилазьте.

Оля махнула головою, було видно що вона спітніла, чи від хвилювання, чи від жари, не зрозуміло. Дівчина, яка колись була ватажком наметового містечка, намагалась тягнутись до Валі, як до господаря. Але воїном їй ніколи не хотілось бути. Нажаль, відмовитись вона не могла, то ж останні дні старалась показати себе стриманою та холоднокровною.

- А ми, - продовжив Степан, - з Євгеном вийдемо прямо до автомобільного майданчику, до центрального входу. Спочатку спробуємо домовитись, та якщо не вийде, підемо зброєю.

- Так, - погодився Євген, - спробуємо налякати їх своєю кількістю. Хоча досі не відомо, скільки там тих дітей гіпермаркету.

- Боюсь, що той хлопець, - підняв плечі Степан, - не з ляканих.

Діти повернулись до своїх загонів, та приєднались до обіду. Кожен витягнув з рюкзаку їжу та воду. Перекусивши, трохи посиділи та полежали. Степан піднявся, струсив крихти та вдягнув рюкзак. Коротко свиснувши, махнув рукою. Хлопці та дівчата почали збиратись та шикуватись. За декілька хвилин дві групи пішли вперед. Третя група, Олина, не поспішала, в них була своя дорога.

Дійшли до аварії з трьох машин почали обходити. Було видно слід від вогнища, діти сиділи тут в день та вночі. Степан насупився, адже зрозумів, що чорнявий хлопець здогадувався про сторону, з якої мали йти діти. Хоча й не дивно, тієї самої ночі, коли було підпаллено гуртожиток, діти дитячого будинку бігли за гаражі та залізничну колію.

Пройшовши міст, перша група дітей повернула праворуч та вийшла на автомобільний майданчик. Величезна будівля гіпермаркету зустріла їх своєю широкою стіною. Дочекались групу Євгена та рушили до центрального входу. Галасу не було, діти йшли зосереджено та впевнено. Лише було чути рівний стукіт палиць тих, хто опирався на зброю.

Обійшовши гіпермаркет, Степан вийшов з-за кута будівлі та побачив натовп. Поселення гіпермаркету чекали на гостей. Попереду стояв той самий чорнявий хлопець, з нудьгою махаючи своєю битою. Воїни ворога спілкувались, кричали та сміялись. Та коли Степан разом з дітьми міста Сонця почали виходити на відкриту місцевість, ворог побачив їх та випрямився. Всі замовчали та зосередились на побаченому.

Степан одразу почав рахувати сили ворога. Дітей, на перший погляд, було доволі багато. Нарахував не менше п’ятдесяти воїнів. Підійшовши ближче, побачив на другому поверсі автомобільного майданчику ще групу з рогатками та камінням. Командир чортихнувся, зрозумівши, що треба було зробити якісь щити для таких випадків. Група була не велика, дітей десять-п’ятнадцять, хоча не всі могли виглядати.