Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

4 813
2
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 98
Перейти на сторінку:
class="p1">— Для вас — що завгодно.

— Ти ж знаєш, що після вашого від’їзду я мешкав у будинку твого батька?

— Так.

— Та я не весь час був сам. Зі мною жив Гассан.

— Гассан? — перепитав я. Коли я востаннє вимовляв його ім’я? Давні гострі шипи провини вп’ялися в мене, ніби, промовивши ім’я, я зруйнував закляття, вивільнив їх, щоб вони знову мене мучили. Повітря в маленькій квартирі Рахіма-хана раптом стало надто густим, надто гарячим, надто насиченим вуличними запахами.

— Я подумував написати тобі раніше й розповісти, але не був певен, чи захочеш ти знати. Я помилявся?

Ні — правда. Так — брехня. Я вибрав щось середнє:

— Не знаю.

Рахім-хан викашляв у хустинку ще один кривавий згусток. Коли він нахилився, щоб сплюнути, я помітив у нього на голові виразки з медовою кіркою.

— Я покликав тебе, бо хочу про дещо попросити. Попрошу тебе щось для мене зробити. Але спершу розповім про Гассана. Розумієш?

— Так, — пробурмотів я.

— Хочу розповісти тобі про нього. Хочу розповісти тобі все. Ти слухатимеш?

Я кивнув.

Тоді Рахім-хан відсьорбнув чаю. Притулився головою до стіни і почав говорити.

Розділ шістнадцятий

— У мене було багато причин 1986-го поїхати в Хазараджат і відшукати Гассана. Проте найвагомішою, хай простить мені Аллах, була самотність. На той час більшість моїх друзів і родичів або загинула, або виїхала з країни в Пакистан чи Іран. Тепер я мало кого знав у Кабулі — місті, де прожив ціле життя. Усі розлетілися. Прогулюючись районом Карт-е-Парван — там, де раніше було повно торговців динями, пригадуєш те місце? — я нікого не впізнавав. Ні з ким було привітатися, ні з ким сісти й випити чаю, ні з ким поділитися історіями, самі лише російські солдати патрулювали вулиці. Тож потроху я перестав виходити в місто. Дні мої минали в будинку твого батька, нагорі, у кабінеті — я читав старі книжки твоєї матері, слухав новини, дивився комуністичну пропаганду по телевізору. Потім виконував намаз, готував щось, їв, ще трохи читав, знову молився і йшов спати. Вранці вставав, молився — і все повторювалося по колу.

Через артрит мені ставало дедалі важче давати лад будинку. Коліна й спина постійно боліли — прокинувшись уранці я щонайменше годину мусив розробляти суглоби, особливо взимку. А так не хотілося, щоб дім твого батька запустів; нам усім завжди було добре в тому домі, Аміре-джан, стільки приємних спогадів залишилося. Не годилося його занедбувати — твій батько сам спроектував будинок, він стільки для нього означав, і до того ж я пообіцяв йому дбати про оселю, коли ви поїхали в Пакистан. І от був будинок, і був я, і... я робив усе, що міг. Намагався поливати дерева щокілька днів, підстригати газон, доглядати за квітами, лагодити все, що треба, але вже й тоді я був аж ніяк не юнаком.

Проте я все-таки давав усьому тому раду. Принаймні певний час. Та коли до мене дійшла звістка про смерть твого батька... вперше я відчув страхітливу самотність у тому будинку. І нестерпну порожнечу.

Отож одного дня я заправив «б’юїк» і рушив у Хазараджат. Пригадую, після звільнення Алі твій батько казав мені, що вони з Гассаном оселилися в невеличкому селі одразу за Баміяном. Здається, там жив двоюрідний брат Алі. Я поняття не мав, чи застану в тому селі Гассана, чи хто-небудь там знатиме про нього або бодай його перебування. Минуло ж бо десять років, відколи Алі та Гассан залишили дім твого батька. У 1986-му Гассан уже мав бути дорослим — двадцять два чи двадцять три роки. Якщо, звісно, вцілів — шураві, хай вони зогниють у пеклі за те, що заподіяли нашій ватан, перебили чимало юнаків.

Проте з Божою милістю я таки знайшов Гассана. Та й шукав зовсім недовго — довелося трохи порозпитувати в Баміяні, й мені показали, де його село. Не можу згадати, як воно називалося та чи мало назву взагалі. Але пам’ятаю, що був тоді палючий літній день, я їхав угору борознистою ґрунтовою дорогою, обабіч якої були самі лиш обпечені сонцем кущі, покручені голі стовбури дерев і суха трава кольору вицвілої соломи. Я проминув здохлого віслюка, що гнив на узбіччі. А тоді повернув за ріг і просто посеред тієї пустельної землі побачив кілька саманних будинків, за якими простягалося безкрає небо і гори, схожі на пощерблені зуби.

У Баміяні мені сказали, що я легко його знайду — Гассан жив у єдиному на все село будинку з огородженим садом. Глиняна стіна, невисока й подірявлена, оточувала крихітний будиночок, не набагато більший, ніж їхня з Алі славетна хижка. Надворі гралися босі діти: ганяли палкою обшарпаний тенісний м’яч. Витріщилися на мене, коли я загальмував і заглушив мотор. Потім я постукав у дерев’яну браму та ступив на подвір’я, де були тільки латка вичахлої полуниці й сухе лимонне дерево. У кутку подвір’я в тіні акації стояв тандир, а поряд із ним сидів навприсядки чоловік. Він клав тісто на велику дерев’яну лопатку і приліплював його на стінки тандира. Побачив мене — і впустив тісто. Я ледве стримав його, коли він кинувся цілувати мені руки.

«Дай хоч гляну на тебе», — сказав я.

Гассан відступив. Він був такий високий — я став навшпиньки, але все одно дотягнувся тільки до підборіддя. Баміянське сонце обпалило його шкіру та зробило її на кілька відтінків темнішою, ніж я пам’ятав, а ще йому бракувало кількох передніх зубів. На підборідді росла рідка щетина. А в усьому іншому Гассан не змінився — мав ті самі вузькі зелені очі, шрам понад верхньою губою, те саме кругле обличчя, привітну усмішку. Ти впізнав би його, Аміре-джан. Я впевнений.

Ми зайшли в дім. У кутку кімнати вишивала шаль молода світлошкіра хазарейка. Вона була вагітна.

«Це — моя дружина, Рахіме-хан, — гордо сказав Гассан. — Її звуть Фарзана-джан».

Жінка була сором’язлива, говорила ввічливо і дуже тихо, мало не пошепки. Не підвела своїх красивих карих очей, щоб відповісти на мій погляд. Але як вона дивилася на Гассана — її погляд возвеличував чоловіка, мов трон у палаці Арґ.

«Скоро чекаєте дитину?» — запитав я, коли ми розмістилися в саманній кімнаті. У ній не було нічого, крім потріпаного килимка, кількох тарілок, пари матраців і ліхтаря.

«Іншалпа, цієї зими, — відповів Гассан. — Молюся, щоб народився хлопчик — нащадок батькового

1 ... 52 53 54 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (2) до книги "Ловець повітряних зміїв"
Nazar Бандіт
Nazar Бандіт 27 липня 2023 22:17

Неймовірна книга, книга яка чіпляєте тебе за душу та не відпускає до кінця, книга яка описує та передає емоції які краще прочитати на сторінках книг ніч пережити у власному житті.. книга яка вчить тебе любити своїх рідних, тому що вони можуть дуле легко зникнути і ти більше їх ніколи не побачеш, але вічно будеш пам'ятати. Однозначно одна з найкращий прочитанеих книг за все моє життя, 10/10

Наталія Ашихміна
Наталія Ашихміна 20 березня 2024 19:11

Так це глибокий та захоплюючий твір. Погляд очевидця про життя серед війни , про людяність, жорстокість , неминучість, наслідки неправильних вчинків та спокуту і прощення.