Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— По-твоєму виразу обличчя, я бачу, що тобі подобається. — сказав він, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Це дуже смачно. — закивала я, дожовуючи.

Він дістав з шухляди дві тарілки та став наповнювати їх паелью. Як виявилось вона була з морепродуктами, і те щось не зрозуміле була мідія.

— Де ти навчився так смачно готувати? — вражено запитала я, доївши свою порцію.

Я відкинулась на спинку крісла, поклавши руки на коліна.

— Як бачиш я не весь час працюю, іноді я подорожую. Досліджую нові місця. —  почав розповідати він. — Цього я навчився в Іспанії, наприклад.

— Ти був у Іспанії? — перепитала я.

Він кивнув.

— Насправді я був у багатьох країнах. — зізнався він, зустрічаючись зі мною поглядом.

— В яких саме?

Я сперлася ліктем на стіл та притулилася щокою до руки.

— Німеччина, Мексика, Швейцарія, Данія… — почав перелічувати він. — Ну й Іспанія.

— Це напевно цікаво. — зніяковіло додала я.

— А ти? — поцікавився він.

Я засовалась на місці, знаючи, що мені немає, що сказати. Моє життя не таке насичене подорожами, як його. Я опустила погляд вниз на свою порожню тарілку, і нервово зажувавши губу.

— Я ніколи не була закордоном. — тихо зізналась я, а тоді підняла свій погляд на нього.

Він не виглядав здивованим чи співчутливим, скоріш задуманим. Його брови злегка насупились, а очі примружились.

— Насправді не кожен може дозволити собі подорожувати. Але якщо є шанс, тоді не варто його упускати.

— В мене такого шансу не було. — Я ніяково знизала плечима.

І це справді було так. З університету я одразу пішла працювати, і не мала часу на подорожі. Але я не надто переймалась цим. Хоча відвідати іншу країну і дослідити їхню культуру, пам’ятки архітектури та інше, звучить досить заманливо.

— Ти справді вважала мене зарозумілим придурком? — раптом запитав Давид, спантеливши мене своїм запитанням.

З його вуст це звучало так обережно і терпимо. 

— Так. — чесно зізналась я, зморщивши носа.

Я почула легке хмикання. 

— Зараз?  — запитав він, витираючи кутики губ серветкою.

— Що зараз? — перепитала я.

—Зараз ти теж так думаєш? — його голос здавався злегка напруженим, але не роздратованим чи злим.

—Ні. — я похитала головою. — Я тоді тебе не знала, тому в мене склалось про тебе таке враження. — додала обережно.

Я обережно глянула на Давида, і здивувалась, коли він простягнув руку через стіл, торкаючись моєї. Його ніжний дотик говорив, що він не образився. Я сприйняла це добрим знаком, і злегка посміхнулась йому.

— В мене є для тебе сюрприз. — сказав Давид, коли ми виходили з офісу.

— Який? — зацікавлено запитала.

Мої очі засяяли від передчуття. Давид схопив мене за руку та повів до автомобіля.

— Ми кудись їдемо? — запитала я, сильніше вчепившись за його руку.

— Так. — просто сказав він, нічого не пояснюючи.

Давид відчинив мені дверцята, і я ще раз глянула на нього, щоб зловити хоча б підказку. Але його обличчя виглядало беземоційно, тому я здалась та сіла в автомобіль. Всю дорогу я у передчутті нервово перебирала пальцями. Давид бачив моє хвилювання та схопив мене за руку, ніжно стиснувши.

Коли наше авто зупинилось на пустій території, я перевела погляд на Давида, нерозуміюче помахавши головою. Він відчинив двері автомобіля простягаючи мені руку. Пройшовши декілька метрів, я різко зупинилась, коли побачила перед собою великі крила.

Я закрила рота рукою широко посміхаючись від здивування.

— Це…