Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Але я лиш раз глянула в дзеркало і зрозуміла, шо так не піде: якшо Джо не було вдома і він не наробив мені тих синяків на шиї, вони спитають, хто ж їх тогди зробив, і шо я відповім? Санта Клаус? Щастя, шо я собі лишила вихід — я ж була сказала Вірі, шо якби так Джо впав у якусь пасію, я, певно, лишу його, шоби сам собі тут джвиндів, а сама піду дивитися на затемнення в Східний ріг. Тогди, як я то говорила, я собі ніяких планів не будувала, але тепер дякувала Богові за ті слова.

Сам Східний ріг не підійшов би, — там були люди, і вони би знали, шо мене там не було, — а от Росіянська лужина, шо на дорозі до Східного рогу, там гарний вид на захід, і там точно зовсім нікого не було. Я сама виділа зі свого місця на ґанку, а потому знов, як мила тарелі. Єдине справжнє питання…

Шо, Френку?

Нє, я анітроха не переживала, шо його машина була коло хати. В п’ятдесят дев’ятім в нього набралося три чи чотири штрафи через п’яну їзду, і в нього нарешті на місяць забрали права. Едґар Шерік, який тогди був у нас констеблем, прийшов і сказав, шо він може пити, скілько йому влізе, аж доки рак на горі свисне, як йому так хочеться, але як його ше раз зловлять на п’яній їзді, Едґар потягне його в окружний суд і зробить так, шоби права в нього на рік забрали. В Едґара з жінкою донечку якийсь п’яний на смерть збив у 1948-му чи сорок дев’ятом, і хоч він назагал був чоловік добродушний, п’яних на дорогах він усім серцем ненавидів. Джо то знав, того перестав їздити, коли випивав більше як два стакани, відразу після того, як вони з Едґаром троха побалакали на ґанку. Нє, як я вернулася з Росіянської лужини і ввиділа, шо Джо нема, я подумала, шо хтось із його колєґ, певно, потягнув його кудась святкувати затемнення, — отаку історію я надумала розповісти.

А зачинала я говорити про то, шо єдине справжнє питання було, шо робити з пляшкою віскі. Люди знали, шо я лиш от недавно купувала йому випити, але в тім ніц страшного нема. Я знала, шо вони думали, шо я то роблю, аби він мене не бив. Але де би впинилася та пляшка, якби історія, яку я видумувала, була правдива? То могло не бути важливо, а могло і бути. Коли вбиваєш, то ніколи не знаєш, від чого потому не відкараскаєшся. То найліпша причина, шо я знаю, чого то ліпше не робити. Я поставила себе на місце Джо — то було не так тяжко, як ви собі могли би подумати, — і зразу знала, шо Джо нікуда би ні з ким не пішов, якби в тій пляшці був ше хоч ковток віскі. Вона має піти в криницю за ним, і туда вона і пішла… крім корка. Його я кинула у відро для помиїв поверх купки битого тонованого скла.

Я пішла до криниці з рештками скотчу, шо хлюпав у пляш­ці, і думала собі: «Він нахлебтався свого трійла, але то таке, я десь такого й чекала, але далі він поплутав мою шию з корбою колонки водяної, і то вже не було нормально, того я взяла свою коробочку і сама собі пішла на Росіянську лужину, і поки йшла, то сама себе кляла за то, шо взагалі стала й купила йому того «Джонні Вокера». Як вернулася, його вже не було. Я не знала, куда він пішов чи з ким, але мені то було по цимбалах. Я лиш прибрала за ним і понадіялася, шо як вернеться, то буде в ліпшім настрої». Я подумала, шо то звучить доста лагідно і люди таку історію приймуть.

Певно, шо мені найбільше не подобалося з тою пляшкою, — то вертатися назад і знов дивитися на Джо. Та всьо одно, тогди шо мені подобалося, а шо нє — то багато не важило.

Я переживала за то, як виглядають кущі ожини, але вони були не так потоптані, як я боялася, а деякі вже порозгиналися. Я подумала, шо як напишу заяву, шо Джо пропав, вони будуть виглядати так, як і до того.

Я надіялася, шо криниця буде в білий день не така страшна, але нє. Діра в ляді виглядала ше жаскіше. Без пари дощок вона вже не виглядала як око, але навіть то не помагало. Замість ока вона виглядала як порожня очниця, де всьо вже настілько прогнило, шо саме око геть випало. І я чула той вологий мідний запах. Від нього я згадала про ту дівочку, шо мені в голові майнула, і задумалася, як там вона нині зрання.

Я хтіла обернутися й піти до хати, але замість того руши­ла просто до криниці й навіть не отягалася ні разу. Я хтіла закінчити з тою наступною частиною чимскоріше… і не дивитися назад. Всьо, шо я далі мала робити, Енді, — то думати про своїх дітей і дивитися вперед, шо би там не було.

Я присадилася і глянула всередину. Джо так і лежав там, руки тримав на животі, а голова була повернута на плече. У нього по лиці бігали жуки, і як я ввиділа їх, то зразу знала, шо він дійсно вмер. Я витягнула пляшку, яку тримала хустинкою, — я не про відбитки пальців думала, просто не хтіла її чіпати, — і кинула. Пляшка впала в болото коло нього, але не розбилася. А от жуки порозбігалися. Вони кинулися йому вниз по шиї та й під комір сорочки. Того я ніколи не забуду.

Я вже вставала, шоби йти, — від виду тих жуків, шо кинулися ховатися, мене знов зачало нудити, — як тут око мені впало на купку дошок, шо я їх повитягувала, як перший раз на нього дивилася. Лишати їх так не можна. Якшо лишити, буде через то купа всіляких питань.

Я троха про них подумала, а тогди, як зрозуміла, шо ранок мій уже закінчується, і шо хтось може в будь-який момент зайти, шоби поговорити про затемнення чи великі Вірині плани, я сказала: до сраки то, і покидала дошки так само в криницю. Далі вернулася до хати. Поробила роботу дорогою до хати, бо на колючках кущів були кусоч­ки мого капота й комбінації, і я позбирала всі, шо могла. У той день ше пізніше я прийшла й зібрала три-чотири, які за першим разом пропустила. Там ше були кусочки ворсу з фланелевої сорочки Джо, але їх я лишила. «Най Ґеррет Тібодо робить із ними всьо, шо може, — подумала я. — Най хоч хто хоче з ними робить всьо, шо може. Шо би не було, всьо одно виглядатиме так, шо