Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Редактор усміхнувся. Глибокі зморшки розповзлися від його, здавалося, всезнаючих очей. 

— Так, пацієнт залишається в ліжку. Часом виходить із коми, іноді їсть із ложечки й деколи навіть не випорожнюється під себе. Як це — розуміти, що за мого життя з лікарні його не випишуть? Не так уже й складно. Я навчився з цим давати собі раду. Моя справа — поставити діагноз суспільству, політикам і вам — бізнесменам. Я виписую рецепт, а дотримуватися його — уже ваша справа. 

Редактор припав до склянки. Його бурлак смикнувся. 

— А ви не думали, що замість реформаторів ви плодите розчарованих людей? Про що вони читають у вас, зіткнувшись із труднощами у своїй справі? Що з року в рік система не змінюється. Тоді й вони перестають пробувати змінити хоч щось. Може, іноді, для різноманітності, треба вказати, що склянка наполовину повна? 

— Як же назвати її повною, якщо в ній — на дні? — хрипко засміявся редактор і продемонстрував власну склянку. — Ми живемо в суспільстві, проклятому зневірою у бодай щось добре. Варто мені написати про вас у позитивному сенсі й не промаркувати це рекламою, як відразу ж мої, та й ваші, колеги заявлять: незалежному «Українському часу» настав кінець, він продався бізнесменові Шевченку. Суспільство переконане: яке б добро ви не зробили, якою б гідною людиною не були, писати про вас варто тільки тоді, коли ви ступите на криву стежку. 

— Гівняна позиція, — зауважив Едем. 

— Яка є. Ну що ж, я піду по наступну порцію, — редактор виплюнув у склянку кубик льоду. — Саксофоніст почав повторюватися. 

— Ви не забули про моє прохання? 

Редактор насупився, силкуючись щось пригадати, потім труснув головою, проганяючи подалі не спійману думку. 

— Про компанію «Фарм-Ф’юче», — нагадав Едем. 

Та в цю мить його співрозмовника відволікла хижачка з формами: вона різко перервала свою бесіду з молодиком богемного вигляду, метнулася в іншу частину саду і по дорозі легенько зачепила лікоть редактора. Той провів її поглядом двадцятилітнього хлопчиська й усміхнувся, помітивши, що Едем упіймав його на цьому. 

— Будь я її віку, то починав би кар’єру в глянцевому журналі. Фотографував би вродливих жінок напівоголеними й ставив би їм відверті запитання. Але коли я прийшов у журналістику, вродливих жінок не фотографували напівоголеними, а за відвертість можна було отримати на горіхи. Тому замість краси в моєму житті тепер компанії та політики, політики та компанії, — він поставив на газон другу порожню склянку. — Гарного вам вечора. 

Тіні довшали, натовп шумів дедалі голосніше, оркестр грав усе тривожніше. Едем набрав номер Артура і знову втрапив на автовідповідач. Невдовзі оркестр замовк і на сцені з’явився відомий комік. Він ходив ліворуч-праворуч, як заведений, і роздавав жарти, наче подарунки, але після перших же ріденьких оплесків замість сміху втратив своє завзяття і став схожим на замученого спрагою коня. Потім спалахнули вогні над другою сценою, де виявилося льодове поле, і фігуристки в блакитних топах та білих спідничках засяяли ковзанами й вибіленими зубками. Їх змінила скрипалька, одягу на якій було стільки, що й смичка не замотаєш. Вона грала, ковзаючи від середини поля до краю, і граційно присідала після кожного етюду. Потому знову настала черга оркестру. 

Натовп затягнув Едема, як болото засмоктує блукальця, що ступив не туди. З ним торгувалися і фліртували, його представляли впливовим гостям і тим, хто шалено прагнув того впливу, у нього просили поради, щоб пропустити її повз вуха, радили йому самі й часом завмирали, наче сподіваючись вловити в довколишньому гаморі єдину істину. 

Час від часу Едем цікавився в гостя, який міг би знати відповідь, чи чув він хоч щось про «Фарм-Ф’юче», але про цю фірму, схоже, справді не знали, а дехто зі співрозмовників навпаки — відразу ж виявляв нездорову зацікавленість. Урешті-решт Едема втягнули в компанію, де тон задавала та хижачка, яка пригостила його бурбоном. Вона кидала колючі жарти й насмішкуваті погляди і регулярно мінялася позицією з сусідом, весь час наближаючись до Едема. Та щойно вона отримала-таки змогу невимушено схопити його за зап’ясток, як молодий чоловік у білому сюртуку і начищених до блиску черевиках сповістив Едема півголосом, що його чекає господар дому. 

— Час запускати двигуна, — пояснив Едем хижачці й рушив за провідником. 

У будинку було порожньо. Ні, всі речі були на місцях, і жодної пилинки на них не було, і хрустка скатертина вкривала обідній стіл, і навіть кришка рояля була відкинута, але все довкола заповнювала в’язка порожнеча, і її не вдавалося позбутися навіть чеканячи кожен крок. 

— Пробачте, невеличка накладка, — сказав провідник, перекинувшись кількома словами з колегою, який чергував біля кабінету. 

Та Едемові не довелося чекати. Двері відчинилися, стукнувши фарфоровою ручкою по масивній дерев’яній шафі за ними, і з кабінету вилетів чоловік у чорних штанях та сірій сорочці. 

Коли Едем зайшов до кабінету, господар дому наливав собі коньяк із квадратної пляшки. Лице Сергія Хижняка було червонішим, ніж у парафіянки, яка виявила, що прослухала проповідь у розстебнутій ззаду спідниці. Але то був не сором — то був гнів. Едем згадав, де він бачив чоловіка, що з таким поспіхом вийшов звідси. То був Безликий, який учора обіцяв музиканту Міцному ласий пост в обмін на підтримку чинного президента. 

Отже, Хижняк не ладить із главою держави. Але навіщо виїздити з країни через президента, який скоро зміниться? 

Едем мовчки підійшов до бару й налив собі соку — так він міг уникнути келиха з коньяком, що його напевно запропонує Хижняк. Але пити сік він не став. Натомість умостився в крісло. 

Хижняк опустився поруч. Деякий час тишу порушувало тільки дзенькання крижинок у його бурштиновому келиху. 

— Борець має під’їхати з хвилини на хвилину, — перервав він мовчанку, коли його обличчя набуло природного кольору. Він дістав із шухляди сигару, запропонував Едемові й, отримавши відмову, взявся обрізати її для себе. 

— Ви не продаватимете йому «Трьох китів», — сказав Едем. 

Їхня розмова нагадувала бесіду двох дідуганів, які віддиміли своє, і на вході в тютюнову крамницю, сидячи в тіні піддашка, проводжають поглядами курців та обмінюються між собою зауваженнями на їхню адресу. «Уже друга жінка», — каже один, висловлюючи тим самим ставлення до розбещеності, якої на світі стає все більше. «І нехай», — парирує через п’ять хвилин другий, стаючи на бік прогресу. 

Так і Едем міг би сказати зараз своєму співбесіднику, що Борцеві не варто брати участь в аукціоні. Сьогодні той з’явився в новинах, на нього націлилася Антикорупційна прокуратура, і будь-яка угода з ним тепер дуже ризикована, надто якщо хочеш укласти її швидко. Бо ж увага, прикута до Борця, автоматично пошириться й на людину, яка продає йому майно. Та Едем сказав лише: «Ви не продаватимете