Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли Володимир Іванович з’явиться, розваж його, познайом зі скрипалькою, — сказав йому господар, і той схопив усе на льоту. — А де решта?
— Вони не приїдуть, — тихо відповів Едем замість помічника.
А от це Хижнякові було ще не зрозуміло. Він летів із гори лижнею, прокладеною Едемом, тож іще не знав, що закінчується вона прірвою. Тому знову спитав помічника:
— Ти попередив Димчука?
Валерій Димчук був другим із імовірних покупців. Його фотографію сьогодні вдень Іванка притиснула олов’яним солдатиком. «Що може зацікавити Димчука дужче, ніж придбання «Трьох китів»»? — спитав тоді Едем. Вони швидко зрозуміли — їхні бізнеси не дотичні, тож запропонувати Димчукові нічого. Вони сушили мізки в пошуках варіантів, доки Іванка не виявила, що Димчук нарощує свій медіавплив і давно мріє купити «Український час». А власник видання й водночас його редактор уже п’ятнадцять років відкидає будь-які пропозиції щодо продажу.
І тоді Едема осяяло: редактор — це підказка згори, потрібний пазл у його грандіозному плані. Магнат з’їздив у редакцію й зробив власникові видання пропозицію, яка збила того з ніг. Редактор отримав можливість відкрити нове, незалежне медіа, яке не матиме нужди в грошах, що дозволить зокрема залучити кращі пера країни й забрати туди кістяк «Українського часу». Взамін він погоджувався продати старе видання Димчукові.
Не злазячи з коня, Едем зустрівся з Димчуком і запропонував угоду: йому продають «Український час», а натомість він відмовляється від претензій на «Трьох китів». Присутній тут же редактор підтвердив свою згоду, і Димчук потиснув їм руки, ще не підозрюючи, що отримає цукерку без начинки.
— Ти попередив Димчука? — спитав Хижняк, і помічник відповів ствердно.
— Димчук не прийде, — сказав Едем.
Хижняк відмахнувся від його слів, але помічник знову кивнув.
— А Жебровський? — господар почав нервувати.
В’ячеслав Жебровський був третім покупцем, який міг дозволити собі поторгуватися за «Трьох китів». І його фото теж лежало сьогодні на столі перед Едемом. «Що ми можемо запропонувати Жебровському?» — спитав Едем. З’ясувалося, що запропонувати йому теж нічого. Тоді Едем сформулював запитання інакше: «Що може знадобитися Жебровському, але він про це ще не знає?»
Жебровський був латифундистом і навряд чи міг чогось потребувати. Його компанії вирощували зерно та птицю. Зерно зберігалося у власних елеваторах, птицю годували з його комбікормового заводу, і для переробки відходів теж створили окреме підприємство.
Продавали птицю в розкиданій країною мережі власних магазинів. Однак була в цьому бастіоні одна дірка — експорт.
Едем запросив власника порту, на якому Жебровський відвантажував продукцію, для переговорів про його продаж. А заразом — закинув великим судновласникам вудку щодо вигідної довгострокової оренди суден. Звісно, про це відразу ж дізнався Жебровський і розпізнав у цьому пряму загрозу для свого бізнесу. Можна було уявити, які ставки на експорт установить людина, що контролюватиме і порт, і судна.
Тому В’ячеслав Жебровський сам попросив пояснень у Віктора Шевченка. І той дав зрозуміти: він не буде зазіхати на чужий бізнес в обмін на відмову Жебровського від участі в аукціоні.
Тому Едем знову відповів на запитання Хижняка замість його помічника:
— Жебровський також не прийде.
Едем виграв цю битву, не втративши жодної копійки. Він вистрелив із трьох рушниць і тричі влучив.
Помічник кивнув на підтвердження Едемових слів. Хижняк схопив підопічного за комір, наче таким чином міг отримати позитивну відповідь. Той безпомічно звісив руки — як бездушна лялька.
— Я ваш єдиний покупець, — сказав Едем без жодної емоції в голосі, коли помічник забрався геть, подалі від хазяйського гніву.
Хижняк упав у крісло. До нього почало доходити. Він не піднімав очей на Едема, боячись прочитати там убивчий вирок.
— Готовий оформити покупку завтра ж. Гроші вам надійдуть одразу після підписання угоди. Жодних відстрочок і несподіванок із мого боку, — кинув Едем пряника й одразу ж оперезав батогом: — Моя ціна — сто мільйонів.
Тиша була така щільна, що навіть сигара перестала диміти.
— Початкова ціна — сто п’ятдесят мільйонів, — Хижняк нарешті підвів погляд, приймаючи виклик. — «Три кити» коштують удвічі більше.
— Сто двадцять п’ять — якщо розкажете, чому втікаєте з країни.
Усе почалося з нервового реготу — перша градина з неба. Потім сміх став гучнішим і нарешті вибухнув регіт такої сили, що міг би пробити асфальт і прошити автомобілі, які б не встигли сховатися від стихії. Сергій Хижняк трусився, як китайський болванчик, і Едем перестав крутити носком черевика й усерйоз стурбувався, чи господаря дому не вхопив удар.
— А ти фрукт, — визнав Хижняк, коли істеричний напад минувся. — Як вулкан. Як довбаний Кракатау, який удає, ніби спить, а потім вибухає так, що чує весь світ.
— За сто двадцять п’ять мільйонів можна купити «Крик» і милуватися наслідками виверження на відстані, — Едем вийняв із кишені заповнений чек і поклав на стіл. На ньому була цифра — сто двадцять п’ять мільйонів.
Хижняк постукав по паперу пальцями, наче міг вибити з нього монети, і рушив до бару. Горлечко пляшки дзенькнуло об келих.
— Життя не прощає слабкості, отже, і ми не повинні, — так ти часто говориш? Не думав, що якось це торкнеться й мене, — сказав Хижняк. — Про те, чого я їду, я міг би розповісти другові, але виявилося, що ти мені не друг.
Едем гмикнув і сховав чек у кишеню.
— Я побудував «Трьох китів» з нуля, і одному дідьку відомо, скільки крові й поту я пролив. Скільки ночей я не спав. Скільки приниження витримав і скільки обіцянок роздав. Скільки сивого волосся мені довелося зафарбувати, зі скількома втратами змиритися, — Хижняк говорив не з роздратуванням, а з жалем людини, яка виявила, що язичок полум’я лизнув і обхопив гарячими нищівними обіймами його картину світу.
— Ви збираєтеся вивезти ці гроші, — відповів Едем. — Забрати пінту крові в і без того вже знекровленої країни. Для мене це індульгенція. Ніколи не вважатиму другом людину, яка хоче нажитися на моїй країні й водночас називає себе патріотом.
Хижняк скривився, наче його намагалися нагодувати соєвою котлетою замість соковитого стейка.
За дверима почулися гучні кроки. Спершу в отворі з’явилася голова помічника, але не встиг він і слова сказати, як мускуляста рука штовхнула двері й у кабінет зайшов Борець.
Він зупинився, вивчаючи обстановку, як тигр, що готується стрибнути. Едем не здивувався б, якби гість по-хижацьки повів носом.
— Трохи затримався, — Борець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.