Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Як тобі скрипалька? — спитав Хижняк. 

— Худий зад, — заявив Борець, підійшов до бару й жадібно ковтнув води прямо з графина. — Сподіваюся, я встиг на аукціон, чи що ще тут мало бути? 

Хижняк знову постукав пальцями — цього разу по коробці з сигарами. 

— На жаль, — сказав він. — Я вже продав об’єкт панові Шевченку. 

Борець зі стуком повернув графин на місце. 

— Он як, — сказав він і, зрозумівши, що робити йому тут уже нічого, грюкнув дверима так, що здригнулися обладунки на лицарях. 

Едем дочекався, поки стихнуть кроки Борця, кивнув Хижнякові й теж рушив до виходу. 

— Ніхто не зобов’язаний бути героєм, — голос Хижняка зупинив Едема коло дверей. — Міра відповідальності обирається не за можливостями людини, а за особистим бажанням кожного. А я не вважаю, що винен країні більше, ніж якийсь лікар або бухгалтер, — тільки тому, що в мене є капітал. Тому що я зумів його добути, а хтось інший не схотів, не зміг, не пощастило. Гроші дають вибір, але не зобов’язують. І якщо я вирішив поїхати звідси разом з грошима, ніхто не має права мене засуджувати. Отже, твоя індульгенція — фіговий листок. 

— Вона більша, ніж дуб на вашому обійсті, — відповів Едем. 

Він рушив у внутрішній двір: перед тим, як піти, хотів сказати пару слів редакторові. Не тому, що була така необхідність — йому раптом гостро захотілося побазікати про щось стороннє з людиною, яка була йому приємна. 

Він вийшов від Сергія Хижняка з перемогою, яку вибудовував весь день, і не очікував, що перемога ця не принесе сподіваної радості. Він знав, що вчинив правильно, але цього знання виявилося замало. 

У дворі Едем побачив велику купу людей, які юрмилися біля телеекрану. Повітря було таке наелектризоване, що на шпилях будинку сяяли вогні святого Ельма. 

— А ось і наш зразковий син, панове! — Борець змахнув рукою, і натовп як по команді повернув голови до Едема. — Гей, ти, це вся гучність? — гукнув Борець у бік. 

Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — втекти. Тому Едем рушив у центр натовпу і став поруч із Борцем. 

На екрані акуратно підстрижений старий у сірому піджаку порпався в купі пожовклих листів. 

Його вуха стирчали гострими кінчиками вгору, а на правій руці замість вказівного й середнього пальців рухалися цурпалки. 

«У його кімнаті — умови як у чотиризірковому готелі. Правда, інші палати не набагато гірші, але живуть у них по двоє. Батько українського мультимільйонера мешкає в номері цього заміського пансіонату сам. Може, щоб не було зайвих вух, якщо йому закортить щось розбовкати?» — запитував журналіст за кадром. Камера перейшла на загальний план, показавши напівтемну кімнату. Насамкінець співробітник пансіонату дав коментар на тлі саду. 

Дерева цвіли. Отже, телеканал Борця відзняв сюжет про батька Шевченка ще навесні, але власник беріг його заради ось такого випадку. Помста в його дусі. 

На екрані знову з’явився старий, але вже нічого не говорилося. Виповзли титри журналістів, сюжет завершився. Борець вимкнув звук і кинув пульт прислузі. 

— Паперові листи — це так мило. Ціную стару школу, — він став навпроти Едема, лицем до лиця. Варто одному смикнути головою, і супротивник упаде на підлогу. 

Едем не відводив погляду. Цю гру — хто кого передивиться — не можна програвати. 

— І довго ми стоятимемо? — спитав він. 

— Можемо перейти до справи, — запропонував Борець. — Варто свиснути — і принесуть боксерські рукавички. Але я готовий і голими руками. 

Борець озирнувся на юрму в пошуках схвалення, але ніхто не втручався. Кому хочеться отримати собі ворога в особі Віктора Шевченка? 

— У нас сьогодні вже був бій без правил. І ти знаєш, хто в ньому переміг, — відповів Едем. Борець першим перестав змагатися в «хто перший кліпне», а отже, залишатися тут уже не було сенсу. 

Батька Віктора Шевченка звуть так само — Віктором. Він щовечора кличе сина подивитися на захід сонця, а перед сном співає йому колискову, постукуючи пальцем по маленькій долоньці. Якось маленький Вітько чує, як мати скаржиться подрузі щодо вибору, який вона зробила десять років тому. «Любов — єдина успішна вигадка ідіотів, — мама махає блискучим від риб’ячої луски ножем перед обличчям сусідки, — нею виправдовують ідіотські вчинки. Думай головою, Кларо, а не серцем. Навіть коли вибираєш дитині ім’я», — і відсікає точним рухом риб’ячий хвіст. 

Того дня Вітько їсть тільки пюре. Він боїться вколотися риб’ячою кісточкою й заразитися дурістю… 

На парковці Едема чекав не особистий водій Віктора Шевченка, а Затойчі. 

— Ти ж мав бути на дні народження доньки, — Едем сів на переднє сидіння. 

— Відвезу вас в офіс і поїду — ще треба забрати подарунок. Та я б не заснув, не дізнавшись, чи вдався наш план. 

Едем намацав під сорочкою кулон. 

— Пройшло як по маслу, — сказав він без видимого задоволення. 

…Якоїсь зими двоє чоловіків у вицвілих ботах виносять із дому піаніно. Маніпуляціями керує мама Віктора, яка, до того ж, пильно стежить, щоб вантажники не подряпали лінолеум. Треба витягнути інструмент у коридор, розвернутися в кухонному отворі й тільки потім винести у вхідні двері. Тато весь цей час стоїть на балконі, без шарфа й шапки і, відмежувавшись від подій у квартирі, курить. Вітько-молодший уперше бачить його з цигаркою. Мама миє після вантажників підлогу, накидає куртку й, прихопивши чоловікові шарф, теж виходить на балкон. 

Того дня Вітько дізнається, що татові допомогли влаштуватися на нову роботу на складі. «Прибуткову», — характеризує її мама і, завваживши погляд Віктора-старшого, додає, що це тимчасово. Настане день, і вони зіпнуться на ноги. Батько зможе повернутися в свою музичну школу, каже вона. І так, тоді вони куплять нове піаніно замість цього двадцятирічного. Й інші вантажники в чорних ботах занесуть його в коридор, одним краєм на кухню, а звідти — до вітальні. 

Через кілька днів Вітько вперше скуштує шоколад із мигдалем. Уперше почує, як мама співає, готуючи їсти. Але вантажники не повертаються… 

— Звідки Борець міг дізнатися про вашого батька? — спитав Затойчі в Едема, щойно колеса перебралися через борозенку від воріт. — Значить, він устиг побачити сюжет і тепер кинув босові подачу: раптом той схоче виговоритися? — Шевченків у країні — 200 тисяч. 

— Не здивуюся, якщо через