Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

…На календарі — п’ятниця. Мама розвішує речі на балконі, коли дзвонить телефон. Вітько бере слухавку. Строгий жіночий голос велить покликати матір. Вітько кличе й іде гратися з новим конструктором — у нього великі плани на другу частину дня, яку можна провести без домашніх завдань. Клацають вхідні двері, у замку повертається ключ — мама кудись іде, нічого не сказавши. 

Коли вона повертається, з’ясовується, що батько потрапив у лікарню: його зачепив один із контейнерів, який з’їхав через порваний трос. 

Віктор-старший з’являється вдома через кілька днів. Із його забинтованої долоні неприродно стирчать три пальці. 

Не розумом, а інтуїцією Вітько розуміє, що вдома щось змінилося, що так, як було, вже не буде… 

— А що то за листи в сюжеті? — Едем дістав телефон, але подивитися відео з початку так і не зважився. — Я не писав йому жодних листів. 

— Звісно, листи! — Затойчі ляснув себе по лобі. — Отак вони й дізналися. Вони ж із цього й почали: Віктор Шевченко пише листи синові, але не зважується відправити. 

…Про те, що батька посадили, Вітько дізнається останнього дня літа, повернувшись від бабусі з канікул. Він зрадив їх, каже мама, намагався вкрасти гроші з каси. І зробити він це хотів не заради родини, а через дурний борг у карти. Вітько згадує, як часто батько затримувався після роботи на складі. Він ніколи не приходив додому напідпитку, але іноді повертався веселим і з подарунком у кишені піджака. 

«Життя не прощає слабкості, — каже якось мама тій самій сусідці Кларі, — а отже, і ми не повинні». 

Віктор-молодший постарався стати для неї таким сином, якому не треба буде просити пробачення. 

Скинувши черевики й повернувши крісло до вікна, Едем знову пив вино, яке так і не скуштувала Іванка. Щойно в нього завершилися три короткі зустрічі, а через кілька хвилин мав бути фінальний вихід на сцену. Сьогодні вдень вони написали ідеальний сценарій, і Едем розраховував, що останній акт виконає не він, а цього разу — Віктор Шевченко, — тому й пив, випускаючи на волю своє альтер его. Завтра бізнесмен повернеться в своє тіло і сам вирішить, чи продовжувати справу, розпочату Едемом. Якщо Шевченко чинитиме опір цим починанням, хай це стане зрозуміло зараз. 

Усі готові — повідомив селектор: хтось включився по скайпу, але більшість прийшли особисто, і пан Шевченко може пройти в залу для нарад. 

Едем зробив останній ковток. Взувся. Застебнув верхнього ґудзика на піджаку. Глибоко зітхнув. Віктор Шевченко був не проти розлучитися з сотнею мільйонів. Шкода, що Іванка не почує його промови. 

Першою Едем помітив пряму спину Інари. Вибравши крісло в самому кінці довгого, як список гріхів, столу, вона розвернулася боком і жваво розмовляла з іншим гостем — відомим правозахисником. Тут був і редактор «Українського часу» — він підпер підборіддя, демонструючи латки на ліктях піджака, і постукував ручкою по столу, при цьому жодних паперів у нього не було. Едем уже встиг озвучити їм пропозицію, і вона нікого не залишила байдужим, бо в її основі лежала не погроза, не зиск, а мрія. Решта учасників зустрічі були найбільшими інвесторами в хедж-фонді Віктора Шевченка. Едем зібрав їх, щоб розповісти про угоду й запобігти можливій паніці. 

Він привітався з кожним. Налив собі склянку води й випив без поспіху. Зняв піджак, повісив його на спинку крісла й, переконавшись, що вся увага прикута до нього, почав промову. 

— У кожного з вас були плани на цей вечір. Дякую, що змінили їх заради мене. Прошу вас: усе, про що мова піде далі, не має вийти за межі цієї кімнати. Я буду з вами відвертим. Ви довірили мені свої гроші, а це зв’язує міцніше, ніж родинні узи. 

Менше ніж годину тому я уклав угоду. Документи будуть оформлені завтра, але ще раніше поповзуть чутки про неї. Я терміново зібрав вас, щоб ви не відволікалися на чутки. Щоб ви почули правду й переконалися, що я при здоровому глузді. Я попросив вас прийти сюди, щоб ви зробили вибір: ми йдемо разом і далі чи ви спускаєте шлюпку та пливете до берега, а шампанським на круїзному лайнері нехай цокаються без вас. 

Я купую «Трьох китів» — це торгово-офісний комплекс у центрі міста. Якщо ніколи там не були, поїдьте завтра ж. Три будівлі поруч. Вартісна покупка, беру з великою знижкою. Відсоток порожньої площі — близько двадцяти, але цю проблему вирішимо. Високі орендні ставки, хороший стабільний прибуток. Надійне вкладення коштів. Я купую «Трьох китів» на власні гроші. Там немає жодної вашої копійки. 

Здавалося б, я ніколи не мав справи з нерухомістю. І чому це раптом мені збрело в голову таке? Ні, нерухомість мені й нині цікава тільки в рамках моєї професії, я не збираюся розвивати бізнес у цьому напрямі. 

І будівлями цими я не збираюся володіти. Я їх купив, щоб пожертвувати. 

Але це благодійність не того різновиду, до якого ви звикли. Це не та історія, коли ти кидаєш монету музикантові і йдеш собі далі, не дбаючи про те, чи гратиме музика завтра. І не та, коли ти створюєш фонд, який освоює твої гроші, але не дає серйозної користі, окрім піару. 

Одну будівлю я передаю в повне володіння новому ЗМІ, майбутній керівник якого зробив нам честь сьогодні своєю присутністю тут. Цей медіахолдинг буде цілком незалежний від політиків, від чиновників, від бізнесменів, та й від мене теж. І я розраховую, що це буде чесне і професійне ЗМІ. Ми його заслуговуємо. Прибутку від оренди споруди йому вистачить для власного утримання й розвитку. Йому не доведеться перейматися відсутністю рекламодавців, не доведеться догоджати примхам власника, не треба буде економити бензин для відряджень. Та цих грошей вистачить, щоб переманити до себе найкращих журналістів країни! Він стане маяком для наших, українських, медіа. Одним із запобіжників, що не дасть нашій системі потонути в корупції, популізмі та брехні. 

Другим таким запобіжником має бути громадський сектор. Одного «кита» я передаю альянсу громадських організацій, який попервах очолить наш наступний гість. Розвиток громадянського суспільства і правозахист — ось на що підуть гроші орендодавців. Поки суспільство не готове до змін, поки воно не почне вимагати відповідей від своїх лідерів, поки народна пам’ять і інститут репутації не стануть сильнішими за знахабнілого від безкарності чиновника, а недоторканість приватної власності не вросте в залізобетон — до того часу наші спроби принести хоч щось у цей світ будуть склянкою води в дірявій діжці. 

Третю споруду я жертвую для будівництва й утримання коледжу. Це буде особливе місце. Там вчителі будуть наставниками для кожної дитини й допоможуть