Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

їй знайти відповідь на одне з найголовніших запитань у житті: як прожити його щасливим. Думати, відчувати й відкривати себе щодня — ось чого там навчатимуть. Розмовляти різними мовами. Тренувати своє тіло. Вірити у свої сили й правильно їх розраховувати. Любити себе, любити інших і любити свою справу. Виходити за звичні рамки. Й очолити його я пропоную жінці, яка вже багато років займається благодійністю, а про такий коледж мріяла відтоді, як була ще тендітною дівчиною, яка не вміла плавати. Результат роботи такого коледжу стане помітним не відразу. Спливе зо два десятиліття, перш ніж виявиться, що провідні вчені, музиканти, бізнесмени, журналісти, банкіри, лікарі, дипломати й громадські діячі знайомі одне з одним, бо навчалися разом. Мине пів століття, і через товщу років можна буде розгледіти, що ці люди зробили світ кращим. Здавалося б, один заклад — це небагато для країни. Але це й поштовх для всіх вас — створюйте власні. 

Кілька слів до майбутніх керівників трьох напрямків. Звісно, я подбаю про деякі запобіжники. Звісно, жодну будівлю не можна буде продати або внести під заставу. Звісно, ваші посади може зайняти хтось інший. Звісно, за всіма вашими витратами стежитимуть незалежні іноземні аудитори. У моїх юристів величезна кількість пропозицій, аби зіпсувати вам кров і не дозволити стати диктаторами, невігласами й марнотратцями. 

Я передаю ці споруди в дар, але відкидаю всі індивідуальні важелі впливу на них, а це означає: нікому з політиків не спаде на думку тиснути на нашу компанію — наприклад, за те, що написало нове незалежне ЗМІ. Жодної небезпеки для нашого бізнесу це не створить. 

Панове інвестори! Можливо, хтось із вас почав жалкувати про те, що довірив мені свої кошти. Вам може здатися, що оскільки я вже викидаю на вітер власні мільйони, то й ваші активи під загрозою. Але почитайте, що сьогодні сталося з активами братів Білевичів і скільки я заробив за кілька годин. Заробив для всіх нас. Хіба це не найкращий доказ, що ваші гроші досі в надійних руках? 

Якщо завтра ви вирішите перевести свої активи в інший фонд, я це переживу, але чи пробачите ви це собі самі? Обіцяю: тому, хто піде, шляху назад уже не буде. 

Мої витрати — це внесок у майбутнє кожного з нас. Що прозорішими будуть правила, за якими живе наша країна, то простіше нам буде заробити, а головне — зберегти свою власність. 

Що більшій кількості хлопчиків і дівчаток ми відчинимо двері в соціальні ліфти, то менше ми матимемо приводів для еміграції, то ґрунтовнішими будуть наші сподівання на краще життя для власних дітей. 

Мало не забув про те, що на поверхні. Мій подарунок — це також і захист для мене самого. Авжеж, цим прецедентом я створюю собі щит, який ще кілька років затулятиме бізнес і мене особисто від тиску влади. Навряд чи хтось ризикне несправедливо образити мецената, який одного разу побачив трьох китів і вирішив поставити на них Землю. 

Едем закінчив. Обіпершись руками об спинку крісла, він стежив за реакцією присутніх. Він був напідпитку, але ніколи його думки не були такими ясними. 

Першим підвівся найстарший з інвесторів, жилавий і сухий, єдиний, хто почувався настільки вільно, що дозволив собі заявитися на зустріч у пом’ятій сорочці. Зразок того типу людей, яким ніхто не сміє перечити, якщо вони затягуються цигаркою під табличкою «Куріння заборонене!» Він став перед Едемом і простягнув йому тверду руку. 

— Схоже, ти написав свого «Кобзаря». 

Вони підходили по черзі, простягали руку й зазирали Едемові в очі, даючи зрозуміти, що не вважають Віктора Шевченка божевільним, що для них він інвестор, який рухається не вперед, а вгору. Вони схвалили дії Едема. Отже, завтра, виявившись одноосібним власником свого тіла, Віктор Шевченко не піде навспак, боячись втратити власний бізнес. 

Тільки Інара тримала руки на колінах і дивилася не на Едема, а у вікно. 

Нарешті в кімнаті для нарад, крім головного героя п’єси, зосталися тільки вона й редактор. Усі троє перезирнулися, і редактор показав Інарі розчепірену долоню — він відволіче Едема лише на п’ять хвилин. Інара кивнула. 

— Я думав, що в мої роки мурашки вже не бігають по спині. Виявляється, вони здатні протоптати там тракт, — почав редактор, коли вони пройшли в кабінет Віктора Шевченка. — Я щодо «Фарм-Ф’юче». Вирішив, що ви захочете почути про це тет-а-тет. Ви спитали мене сьогодні, чи не знайомий я з цією компанією. Я колись читав про неї, але, крім назви, нічого не запам’ятав. В архіві публікацій жодних згадок про «Фарм-Ф’юче» не було. Я попросив одного з наших журналістів перевірити. 

Редактор побачив сухі серветки й узявся витирати мокру шию. Едема мало Кіндрат не вхопив від нетерплячки. 

— На відміну від мене, журналіст ввів назву компанії в рядок пошуку не тільки на сайті, а й у папці, де зібрані всі матеріали. Він знайшов одну згадку. Стаття була неповна, і ми не публікували її, відклали до розв’язки чи до підходящого інформаційного приводу. Та перш ніж повідомити про це мені, журналіст звернувся до свого колеги, який і був автором неопублікованого тексту. Не надто складно я розповідаю? 

— Та продовжуйте вже! 

— Автор згадав про старий матеріал і відразу ж подумав: а чи немає новин у героя цієї статті, який свого часу пройшов експериментальне лікування від ураження Мітча? 

— Що? — глухим голосом спитав Едем. 

— Від ураження Мітча. Це така орфанна хвороба. На жаль, смертельна… — узявся пояснювати редактор. 

— Я знаю, що таке ураження Мітча. Я не чув про експериментальне лікування. 

— Власне, тестуванням ліків і займалася «Фарм-Ф’юче» — і могла похвалитися результатами. Герой нашої статті переміг хворобу раніше, ніж вона перемогла його. Згодом компанія заявила про намір почати виробництво, але не встигла — утонула в судовій тяганині та внутрішніх чварах. 

— Ви хочете сказати, — ноги Едема стали ватяними, він опустився на стілець, — що ураження Мітча виліковне? 

— Наш журналіст зв’язався з героєм статті, — продовжив редактор. — Живий, здоровий і сповнений сил. Про долю компанії, яка врятувала йому життя, він навіть не чув. Люди стараються забути про хворобу, якщо їм вдається побороти її. І для нього було новиною, що «Фарм-Ф’юче» припинила свої розробки й ліки ще не скоро побачать світ. Він страшенно засмутився. А знаєте, чому? Він вирішив, що міг би врятувати чиєсь життя, бо в нього залишилася одна пробірка з ліками. 

— Одна пробірка… — у вухах гупало, і Едемові здавалося, що він чує щось не те. 

— Так. Після першої дози ліків йому стало недобре. Чоловік перелякався й одну пробірку в лікаря вкрав. Каже — як доказ, на