Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

«Редактор бреше або щось переплутав», — подумав Едем. Аж не міг Артур не сказати своєму хворому другові про існування експериментального лікування! 

— Словом, після дзвінка нашого кореспондента колишній хворий розхвилювався: ліків уже немає, виробництво тимчасово припинене, формула невідома. А десь, можливо, помирає людина. Він витягнув пробірку з холодильника й поїхав у лікарню — передати її лікареві. Лікар же знає, кому може знадобитися препарат. Мені сфотографували з блокнота адресу лікарні й ім’я лікаря, — редактор дістав із внутрішньої кишені піджака телефон. — Ну й почерк, наче медик писав. Не можу розібрати ім’я. 

— Артур, — підказав йому Едем: у світі, де все отак переплелося, інакше бути не могло. 

Редактор кивнув, підтверджуючи його здогад. 

Отже, залишився один спосіб з’ясувати всю правду й дістати ліки, здатні врятувати йому життя, — спитати Артура особисто. 

— Вибачтеся перед Інарою за мене, мені треба терміново в лікарню. 

Він різко розвернувся на підборах і майже вибіг з кабінету, залишивши редактора на самоті. 

У холі лікарні так само чергували поліціянти. Час для відвідувань уже минув, і медсестра в пожовклому від довгого носіння халаті гукнула Едема, аби зупинити. Він озирнувся, і печать глибокої трагедії на його обличчі зупинила жінку. 

На п’ятий поверх він збіг сходами, перестрибуючи через одну. Тут було порожньо, тільки чергова медсестра на посту, схилившись над настільною лампою, розгадувала судоку синім олівцем. Почувши стук черевиків, вона простежила за маршрутом відвідувача й, переконавшись, що того цікавлять лікарі, а не пацієнти, повернулася до свого заняття. 

З-за дверей Артурового кабінету просочувався його збуджений голос: він був або не сам, або розмовляв телефоном. Едем натиснув на ручку — замкнено зсередини. Отже, гості. 

Голос майже відразу змовк, клацнув замок — і в отворі дверей з’явилося обличчя Артура. Лікар мав утомлений вигляд, але несподіваному візитеру не здивувався. 

— Треба поговорити, — Едем ледве стримався, щоб не натиснути плечем і пройти в кабінет без запрошення. 

Артур кілька секунд розмірковував, перевіряючи Едемові нерви на міцність. 

— Ну, давайте поговоримо… 

У кабінеті не було сторонніх. Жалюзі опущені, паперів на столі менше, ніж уранці, найвищий стос притиснутий мобільником Артура, як прес-пап’є, двері в туалет прочинені, на канапі — порожня коробка з-під карт, на підвіконні — одноразовий стаканчик із кавою з лікарняного автомата. 

— Почувайтеся як удома, — зіронізував Артур після того, як гість по-хазяйськи роззирнувся. — Може, коньяку? 

Едем мимоволі кинув погляд на сейф, де Артур зберігав коньяк. Мабуть, пістолет теж повернувся туди. А якщо Артурові встигли привезти ліки, то й вони, скоріш за все, сховані там. 

— Мені вже досить. 

— У такому разі, може, зіграємо? — Артур дістав із широкої кишені халата колоду карт, а потім згадав: — А, ви ж не граєте. Даремно, між іншим, — він умостився в крісло й, витягнувши ноги на пів кабінету, узявся тасувати колоду. — Одна людина сказала мені сьогодні, що карти — це скидання життєвого шляху до заводських налаштувань. Мовляв, ми даємо долі зрозуміти, що на час партії відмовляємося від самостійних рішень, і просимо її повести нас шляхом, який нам призначений. Я от сподівався, що мені призначено відкрити власну практику, але, певно, у долі свої плани. 

Підошви його черевиків мали такий вигляд, ніби він прийшов у взутті прямісінько з італійського бутика, а якщо принюхатися, то можна розібрати й терпкий запах шкіри. 

— Ми вранці не договорили про «Фарм-Ф’юче», — Едем торкнувся мізинцем кави на підвіконні — давно вичахла. 

— А, «Фрам-Ф’юче». Гарний приклад того, як часто по-дурному влаштований світ. Протестувати ліки, підготуватися до виробництва, а потім зруйнувати все тисячами дрібних чвар. Якби премію Дарвіна давали не людям, а компаніям, я б висунув кандидатуру «Фарм-Ф’юче». Але вас цікавить тільки одна їхня розробка, правда ж? 

Нарешті він перейшов до суті справи. Едем обіперся руками на спинку крісла, а поглядом втупився в Артура. Це був виклик на чесну розмову. У відповідь співрозмовник підігнув ноги й узявся розкладати пасьянс. 

— Я лікар. Хіба можна знайти іншу професію, представники якої були б більш скептичними до надприродного? Та сьогодні я почав сумніватися. Учора один музикант намагався мене запевнити в якійсь дурниці з переселенням душ. Сьогодні користувачі соцмереж викладають відео, де ви прилітаєте на вертольоті на пробіжку — мені знайомий тільки один чоловік зі схожою дивною звичкою. Вам він теж знайомий — адже вранці я бачив, як ви виходили з його палати. А зараз ви переводите погляд на сейф, коли я пропоную коньяк, — ви знаєте, де він стоїть. Надто все дивно. Сьогодні повіриш у переселення душ, завтра — в гомеопатію, післязавтра — у передвиборчі обіцянки, і врешті-решт повіриш, що людські долі вирішуються не в операційній, а десь на небесах. Хіба може бути для хірурга щось гірше? 

— Може. Байдужість. 

— Це мені не загрожує. Якщо ви не бачите почуттів, це означає, що я досвідчений гравець у покер. Адже ви теж намагаєтеся приховати свої почуття: обіперлися на крісло, але зображаєте спокій. Так робить новачок, який набрав дірявий стріт, пішов ол-ін і тепер чекає останньої карти. Насправді ви думаєте зараз про одне: чи встигли мені привезти пробірку з ліками. Пробірку, що може врятувати життя людини, що лежить поверхом вище. 

— Я думав, ви друзі. 

— І ми були друзями. Але потім дещо сталося. 

Артур покинув незакінчений пасьянс і підійшов до сейфу. Дістав звідти пістолет, застромив його за пояс, захопив недопитий напередодні коньяк і, залишивши дверцята сейфу прочиненими, повернувся за столик. Наповнюючи свою склянку, він скоса стежив за гостем. 

Едем прийняв виклик — і відчинив сейф повністю. Пробірки там не було. 

— Ой, — сказав Артур. — Яка прикрість. Ліки вже не в мене. 

Едем одним стрибком опинився біля столика, відштовхнув його ногою в куток і підняв Артура за барки. 

— Де ліки? — прогарчав він. 

— Ну, ну, не так різко, — пістолет уперся в Едемові ребра. 

— Ліки в мене, — вимовили ззаду. 

Кругляков Володимир Іванович на прізвисько Борець вийшов із туалету і з цікавістю спостерігав за коньяком, що лився тонкою цівкою з перекинутої пляшки. У руках він тримав закупорену червоним воском пробірку з рожевою речовиною.