Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Едем відпустив Артура. Той спокійно повернув пістолет за пояс. 

— Трапляються ж у житті такі збіги, — від очей Борця ставало холодно, як від кондиціонера після гарячого душу. — Ти розпитуєш абикого про «Фарм-Ф’юче», я починаю пошуки, виходжу на лікаря, а він повідомляє, що до нього якраз їдуть із препаратом. 

— Трапляються й цікавіші збіги, — додав Артур, — повірте. 

— І не хотів же продати, стерво. Довелося виграти в карти. Я гравця чую за кілометр, — Борець постукав по своєму бульдожачому носу. 

Артур враз наче зів’яв. 

— Не заважатиму вам обмінюватися люб’язностями, — мляво сказав він і рушив до дверей. 

— Артуре, — покликав його Едем. — Ви були друзями, але щось сталося. Що сталося? 

Лікар на мить завмер, роздивляючись табличку зі своїм прізвищем на прочинених дверях, і Едемові здалося, що він готовий усе пояснити. Але ось Артур зачинив за собою двері, і в кабінеті залишилося двоє. 

— Не можна так просто взяти й образити Борця, — Кругляков склав пальці в коло, зображуючи героя мему. 

Едем оцінив відстань між ними і зрозумів, що забрати пробірку силою не вдасться. 

— Ага, пробірочка розіб’ється, — Борець прочитав його думки. — Якщо хочеш накинутися на мене, чому б ні? Чухаються ж кулаки. 

— Поклади її на стіл, і поговоримо як чоловіки. 

— О! — Борець підняв угору пальця. — Нарешті осмілів. А для чого вона тобі? Лікар каже, стараєшся за друга. Правда чи що? 

— Ти ж хотів бійки. Я готовий. 

Борець поклав пробірку до кишені. 

— Бійка буде. Тепер ти від неї не відкрутишся. На рингу, під прицілами камер, у боксерських рукавичках. Усе як належить. Час і місце повідомлю. 

Уважаючи, що розмову закінчено, Борець витягнув телефон. 

— Виходжу. 

Едем став прямо перед ним — точно так само, як стояли вони зовсім нещодавно в дворі у Сергія Хижняка. 

— А навіщо тягнути? Поїхали в зал просто зараз, — сказав Едем. — Витягни туди журналістів і хоч у прямому ефірі свого телеканалу транслюй. 

— Я тебе й тверезого за пару раундів укладу, а вже п’яного… 

Едем розумів: завтра ніякого бою вже не буде. Ліки від ураження Мітча, які можуть повернути Едемові життя, непотрібні справжньому Вікторові Шевченку. 

— Це вже мої проблеми. Хочеш бійки — влаштовуємо її зараз. Чи ти як незайманий старшокласник: на словах перетрахав половину двору, а щойно вперше дійшло до діла, не зміг підняти маленького дружка на бій? 

Борець ступив крок уперед, штовхнув Едема грудьми — і тому довелося відступити. 

— Через пів години в моєму фітнес-центрі. Рукавички я тобі дістану, і реанімаційну бригаду теж. Витримаєш — ліки твої. Звалишся — розіб’ю пробірку об твою голову. 

Борець пішов. 

Едем стояв посеред кімнати, блукаючи поглядом по дипломах і фотографіях на стінах. Як же так сталося, що Артур, останній і єдиний друг, зрадив? Чим Едем це заслужив? 

Він пройшовся по паперах і теках на столі, наче в чужих медичних картках могла ховатися відповідь. 

Що ж, треба було готуватися до бою. Поплескуючи по кишенях у пошуках телефону, Едем намацав щось тверде. Подряпана коробочка з двома пігулками, яку Затойчі дав йому перед вечіркою. 

Ось тепер і настав час збадьоритися, вирішив Едем і проковтнув першу. 

Артур міг чекати його в коридорі. Едемові здалося, що тоді, у дверному отворі, той готовий був щось сказати, зізнатися, виговоритися, але не зважився через зайві вуха. Можливо, тепер, коли Борець пішов, він усе пояснить. Чому їхня дружба раптом стала ненависною Артуру? Не могла ж крадіжка пістолета так круто все змінити. 

Але Артура в коридорі не було. Едем дійшов до сходів, і ноги повели його не вниз, а вгору, до палати, де лежало його непритомне тіло. Едем штовхнув двері, впускаючи в палату смугу хворобливого лікарняного світла. На тлі вікна виділявся схилений над ліжком силует. Аристократична постава, осина талія, волосся до плечей. 

— Інаро, ви тут. 

Інара випросталася. І хоч Едем не бачив її очей, однак не сумнівався, що вони націлені в нього тисячею запитань. 

— Я думала, він отямився, — Інара обхопила себе за зап’ясток. — Інакше як ви могли дізнатися про час, коли я не вміла плавати, про мої юнацькі мрії, про коледж, у якому навчають бути щасливими? 

Едем не ввімкнув світла. Обличчя хворого темною плямою контрастувало з жовтим простирадлом і подушкою, і тільки кінчик носа потрапляв у смугу світла, що падала з вікон навпроти. 

— Отже, він пам’ятав, — продовжила Інара. — Пам’ятав цей день і все, про що ми говорили. Як він вам розповів про це? — тепер її тон став вимогливим. — З ностальгією про молодість, із жалем… З чого взагалі він почав був цю розмову? І що він ще говорив вам про нас? Це на його прохання ви запропонували мені очолити майбутній коледж? 

Едем спіткнувся об ніжку ліжка, зачепив ціпок, і той посунувся. Він підхопив його, щоб не грюкнув об підлогу, і кинув на сусіднє ліжко. 

— Правильно буде поставити ці запитання не мені, а йому, коли він отямиться, — сказав Едем, а подумки додав: «Статися це має в неділю». 

Якби вона запитала «А якщо не отямиться?» — Едем пішов би геть не обертаючись. Але Інара була не з тих, хто легко втрачають віру. 

— Мені вже час, — додав він. 

— Утікаєте від моїх запитань? 

— Мене викликали на бій, і в мене пів години, щоб доїхати в потрібне місце, надіти рукавички й вийти на ринг. 

— На ринг? Ви не схожі на людину, яка вирішує проблеми кулаками, — вона взяла сумочку в обидві руки. — Отже, поїхали? Може, в машині ви будете відвертішим. 

До магазину залишалося ще п’ятнадцять кілометрів, які треба було здолати за десять хвилин. Це означало не збавляти швидкість нижче, ніж дев’яносто кілометрів за годину. Затойчі гнав швидше. Машина стогнала, підстрибуючи на вибоїнах, але водієві було не до її скарг. Він запізнювався в крамницю по іграшку для доньки. Служба доставки переплутала і надіслала Затойчі не те замовлення, тож довелося взяти справу в свої руки, щоб сьогодні ввечері в малої, коли вона зустріне батька біля порога, блищали очі. Адже вона була слухняною дівчинкою й заслуговувала здійснення бажань. 

Телефон