Читати книгу - "Автохтони"

він розрізняв її запах – від неї пахло потом, їдальнею, і сильно – чи то парфумами, чи то дезодорантом, липкуватий хімічний запах, але чомусь не відштовхуючий, а, навпаки, зворушливий. Вона стояла, трохи відвернувши голову, немовби підкреслюючи, що стикання їхніх тіл випадкове і викликано лише тіснявою. Маршрутівка кудись повертала, на чомусь підстрибувала, люди стояли щільно, в якийсь момент маршрутівка зупинилась, і він понадіявся був, що хтось із темних людей вийде, але замість цього вони з тихим зітханням зімкнулися ще щільніше. Що було ззовні, він не бачив, лише інколи повз очі пливло смугами світло ртутних ламп. Марина раптом почала квапливо штовхати його плечем, оскільки руки в неї були притиснуті до тіла. Він зрозумів це так, що їм час, і боком, розсовуючи чужі боки, почав протискуватися до виходу. Їх пропускали мовчки, без лайки, лише гучно видихали, щоб сплощитися в об’ємі.

Його виштовхнуло з теплого людського варива, ліхтар роздратовано блимав над головою, дощ осідав дрібною мрячкою на обличчя та одяг… У сумці щось, похитуючись, булькотіло, і він намагався тримати її якомога далі від себе. Марина зістрибнула з підніжки слідом і тепер стояла поряд, зводячи дихання. Маршрутівка плюнула хмаркою сизого диму й укотила.

По обидва боки вузької вулиці присіли сліпі будиночки, щільно запнуті вікна майже не пропускали світла, немовби все ще була війна і загроза з неба, яке напирало на будиночки зверху. Гавкали собаки. Спочатку один, потім інший, подалі, потім іще далі, гавкання прокочувалося вогким повітрям, як хвиля.

– Ну, чого ж ви встали? – окликнула Марина з ласкавим докором.

Черевички, що обтягували повняві литки, несли її над тріснутим асфальтом. І як вона ходить на таких високих підборах? Його завжди вражала ця жіноча готовність жертвувати зручністю не задля краси, яка тут краса, он валики плоті нависли над халявами; але задля чогось більш дивного й ефемерного, ніж краса. Вони йшли, і будинки ставали все нижчими, немов вростали у землю. Тиньк, що пооблуплювався, мох, пліснява… Марина йшла дуже жваво, хоча й зосереджено дивлячись під ноги. І мовчки.

– Скажіть, – мовчання здалося йому незручним, хотілося віджартуватися, – а от… монстри усілякі, пожирачі мізків або там вовки-перевертні тут бува не водяться?

Вона повернула до нього бліде обличчя. Очі пішли у темні ями.

– Пожирачі мізків у нас в управі сидять. Давно засіли, і не виб’єш. Вони ж зомбі, що їм зробиться. Вовки-перевертні здебільшого в старому місті тусуються. У центрі. Вони від бензину чманіють. Правда-правда, я сама бачила. Стоїть, нюхає, весь витягся, аж хвіст тремтить. Навіть перевернутися забув. Вони часто у байкери йдуть, по-перше, зграя, їм подобається, що багато їх, по-друге, бензин…

– А якщо парою? Ну, не зграєю, а тільки вдвох? Два, скажімо, мотоцикли?

– Тоді вовк і вовчиця. Ці тільки вдвох, авжеж. Цим більше ніхто не потрібен.

– Вовк і вовчиця, – сказав він, – ясно. А як вони, до речі, перевертаються? Скидають одяг і сцять на нього? Скачуть через ніж?

– Є така трава. Три листочки, в центрі ягідка. Для людей вона отруйна, а для них – ні. Згризуть і перекинуться. Але я ж кажу, на районі вони майже не водяться. Нудно їм тут. Движухи немає. Ну, тритони, я говорила. Вони у каналізації. Ще прозорники. Ось ці страшні. Насправді страшні.

– Хто?

– Прозорники. Якщо ти вночі встаєш, ну, попити чи там навпаки, – вона збентежено посміхнулася, – не можна дивитися у дзеркало. А то він забере віддзеркалення. І вийде з дзеркала. Схожий на людину, тільки плаский, розумієте? Порожній. Щоб стати повним, йому треба накачатися. Тому треба обов’язково дивитися, коли ввечері йдеш, хто там тобі назустріч. Вони зазвичай шульги. І застібки не на той бік…

– Звідки взагалі застібки? Люди не сплять в одязі.

– Авжеж, – погодилася вона, – це я якось недоврахувала. Все, ось ми і прийшли.

Одноповерховий будиночок не можна було відрізнити від решти уламків людської трощі, що притулилися один до одного. Злиденність чужого життя заразна, як вітряна віспа чи свинка. Він мимоволі уповільнив ходу, і Марина, помітивши це, весело сказала:

– Ну що ж ви?

– Я подумав… адже ви ведете мене до себе додому, чи не так? Я вас не дуже обтяжую?

Картини в його уяві, дуже яскраві на тлі кривих обрубків дерев і будиночків, що скидалися на труни, заступали одна одну: килимок із кошенятами або лебедями, запах клопомору, стара, яка кашляє за ширмою, пролежні, цинкове відро, дитина-дебіл, опухла, млява, із безтямно роззявленим ротом (чому обов’язково дебіл?), чоловік-алкаш у розтягнутій майці з плямами на животі, у вогких шкарпетках із ниточками, що стирчать із великих пальців; вода, що крапає у підставлений таз…

– Що ви, – чемно сказала Марина, – зовсім ні. Тільки ноги витирайте, гаразд?

Напевно, їй ці меблі досталися разом із будинком. Гарнітур-стінка, сервант, кришталь, чайний сервіз. Диван. Триріжкова люстра. Сімдесяті, а то й шістдесяті. А от плазмовий телевізор на кронштейні був новенький і показував якийсь спортивний канал.

– А це мій чоловік. Познайомтеся.

Перед ним стояв красень. Ні, не так.

Втілення дівочих марень, втамування жіночої спраги, чистий холодний струмок, сонце, переломлене у воді, як переламують хліб щедрі долоні. Він не знав, що про чоловіка можна так думати. Що він може так думати про чоловіка.

– Наш клієнт. Йому нема де ночувати. «Піонер» знову згорів, уявляєш?

– Він скільки разів уже горів? – спитав Маринин чоловік. – Чотири?

Голос був до пари зовнішності. Зараз спитає, а якого, власне, він не вписався до іншого хостелу? Або на найману квартиру? Ні, не спитав.

– Зголодніли, хлопчики? – Марина взялася за ручки цератової сумки. – Я зараз…

Було чутно, як там, у кухні, вона чимось гримає та булькотить.

Ну, звісно, несосвітенно дурний, до того ж альфонс, інакше він із нею б не жив, із такою. А він думав, що до себе додому вона його зазвала, сподіваючись на зближення, і навіть прикидав, зробити поступку чи зробити вигляд, що не зрозумів натяку.

– Ця їхня саламандра зовсім сором втратила. – Маринин чоловік неуважливо слідкував за біганиною безгучних футболістів. – Сильна була пожежа?

– Не дуже. А ви справді вірите, що це саламандра? Там напевне стара проводка, вирішили заощадити на ремонті.

– Саламандра, – сказав Маринин чоловік, – та до того ж дика. Або здичавіла.

Не дурний. Божевільний.

– Так, – погодився він, – так, певна річ. Здичавіла.

Мобіла заворушилася у нього в кишені, він здригнувся з несподіванки, незграбними пальцями витягнув її назовні. Пасифлору привезли, мляво проспівала зеленувата дріада. Щойно. Ой, вона, виявляється, така красива, пасифлора. Так, можуть доставити за адресою. Варшавська, дванадцять? Так, авжеж. Може, щось додати до