Читати книгу - "Біле Ікло"

того-таки дня він знову зустрів курчатко біля стайні. Один із конюхів побіг на допомогу. Він не знав характеру Білого Ікла і для захисту озброївся легким хлистом. Із першим ударом хлиста Біле Ікло залишив курчатко й кинувся на людину. Дубець міг зупинити Біле Ікло, але не хлист. Спокійно, не ухиляючись, прийняв він другий удар батога і зробив стрибок, маючи намір учепитися нападникові в горлянку. Конюх устиг тільки крикнути: «Рятуйте!» – і, впустивши батога, затулив горло руками. Як наслідок, зап’ясток виявився в нього прокушеним до кістки.

Конюх страшенно злякався: не стільки подіяла на нього лють Білого Ікла, скільки несподіваність, із якою той напав на нього. Затуляючи горло пораненою та скривавленою рукою, він поспішно відступив до сараю. Але йому було б кепсько, якби раптом на сцені не з’явилася Коллі. Так само як вона врятувала Дика, вона врятувала й конюха, кинувшись на вовка зі скаженою злістю. Вона мала рацію і не обманулась, як ті наївні боги. Усі підозри її справдилися: Біле Ікло був хижаком. Знає вона цю вовчу вдачу!

Конюх зник у стайні, а Біле Ікло відступив перед гострими зубами вівчарки, підставляючи їй плече й описуючи коло за колом. Але Коллі не давала йому спокою, як робила звичайно; навпаки, з кожною хвилиною злість її зростала, і Біле Ікло, забувши про всіляку гордість, утік від неї прямо в поле.

– Він навчиться не займати курчат, – заявив Скотт, – але я не можу надати йому уроку, аж поки не спіймаю його на місці злочину.

Два дні потому злочин повторився, але у грандіознішому масштабі, ніж сподівався хазяїн. Біле Ікло ретельно спостерігав за курником і уважно вивчав звички курчат. Уночі, коли курчата влаштувалися на сідалі, він заліз на купу незадовго перед тим складених дров і, прокравшись звідти на дах курника, спустився жолобом на землю. Через хвилину він опинився в самому курнику, й розпочалася бійня.

Уранці, коли хазяїн прокинувся і вийшов на ґанок, йому упали у вічі п’ятдесят білих італійських курок, викладених конюхом у ряд. Відон Скотт свиснув спочатку від подиву, а потім від мимовільного захоплення. В очах Білого Ікла, який дивився на нього, не було й тіні сорому чи каяття. Він тримався гордо, ніби здійснив щось гідне похвали. Він не відчував своєї провини. Губи хазяїна стиснулися від думки про майбутню розправу. Потім він різко заговорив із безвинно винуватим, і в голосі його чути було гнів. Окрім того, він тицьнув Біле Ікло носом у вбитих курок і декілька разів сильно вдарив його.

Біле Ікло більше ніколи не чинив набігів на курники. Це було заборонено, і він зрозумів це. Деякий час по тому хазяїн узяв його з собою до пташника. Першим його природним імпульсом, коли він побачив живу дичину, що бігала перед самісіньким носом, було кинутися й схопити її. Він трохи не послухався цього імпульсу, та голос хазяїна стримав його. Вони залишалися там більше за півгодини, протягом якої вовка декілька разів охоплювало бажання скоритися своєму хижому інстинкту, але той-таки голос хазяїна стримував його.

Так він пізнав цей закон, і раніше, ніж вони вийшли з курячого царства, вовк збагнув, що йому треба забути про саме існування курчат.

– Ніколи не вдасться виправити хижака, – сказав за сніданком суддя Скотт, хитаючи головою. Це було відповіддю на розповідь сина про те, який урок він надав щойно Білому Іклу. – Якщо він скуштував уже смак крові… – І суддя знову похитав головою.

Проте Відон Скотт не погоджувався з батьком:

– Ось що я зроблю, – вимовив він нарешті, – я замкну Біле Ікло на цілий день у пташнику.

– Подумай про бідолашних курчат! – заперечив батько.

– Ба більше, – вів далі син, – за кожне вбите ним курча я заплачу вам по долару штрафу.

– Але, тату, і ти мусиш заплатити штраф, якщо ти програєш, – зауважила Бет.

Мері та всі, хто сидів за столом, підтримали її. Суддя Скотт кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд!

Відон Скотт на мить замислився.

– Та якщо до кінця дня Біле Ікло не займе жодного курчати, то за кожні десять хвилин, які він провів у пташнику, ви скажете йому, тату, з найсерйознішим виглядом, ніби перебуваєте в суді: «Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав».

Сховавшись по кутках, родина почала стежити за виставою. Та їх чекало розчарування. Переконавшись, що хазяїн замкнув його у пташнику й залишив там, Біле Ікло улігся й заснув; раз тільки він прокинувся й підійшов до ночов напитися води. На курчат він не звертав жодної уваги; для нього вони перестали існувати. О четвертій годині він із розбігу скочив на покрівлю курника і, спустившись із зовнішнього боку, статечно попрямував до будинку. Він твердо затямив закон. А на терасі у присутності захопленої сім’ї суддя Скотт, дивлячись просто в очі Білому Іклу, урочисто повторив шістнадцять разів:

– Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав.

Біле Ікло дуже бентежила велика безліч законів, незнання яких часто накликало на нього кару. Йому довелося також завчити, що він не повинен займати курчат інших богів. Окрім того, були ще кішки, кролики й індички; їм також не слід було завдавати шкоди. Позаду маєтку, на пасовиську, перепел міг безкарно випурхнути з-під самого його носа. Біле Ікло, весь у напруженні, трусячись від бажання, придушував свій інстинкт і зупинявся як укопаний. Він скорявся волі богів.

Та одного разу на тому самому пасовиську він угледів, як Дик ганявся за кроликом. Сам хазяїн був присутній при цьому і не заважав йому. Навпаки, він навіть став підохочувати вовка взяти участь у полюванні. І таким чином Біле Ікло дізнався, що полювання на дикого кролика не заборонено. Урешті-решт він осягнув усі закони. Між ним і свійськими тваринами не мусить бути ворожнечі. Якщо дружба неможлива, то замість неї найкраще запровадити нейтральні стосунки. Але інші тварини: білки, кролики й перепели – були дикими тваринами, які ніколи не виявляли покірності людині. Вони були законною здобиччю собак. Боги захищали тільки свійських тварин, не дозволяючи їм ворогувати між собою; вони залишали за собою право життя і смерті над своїми підданими й ревно оберігали це право.

Після простого існування на півночі життя в долині Санта-Клара здавалося дуже складним. Це сповнене хитросплетінь цивільне життя потребувало насамперед дуже великого самовладання і стриманості – слід було водночас бути делікатнішим за павутиння, що літає у повітрі, й твердішим за крицю. Життя ввижалося Білому Іклу з тисячею образів, і він гадав, що має ознайомитися з