Читати книгу - "Біле Ікло"

Тут були м’ясні крамниці, де висіли туші м’яса, але цього м’яса не можна було торкатися. У будинках, де бував хазяїн, жили кішки, яких заборонялося чіпати. І всюди зустрічалися собаки, які гарчали на нього, а він не смів на них нападати. На додачу до всього по тротуарах ходило багато людей, що звертали на вовка увагу. Вони зупинялись і витріщалися, показуючи на нього одне одному пальцями, і, що було найгірше, гладили його по голові й спині. А він мусив терпіти ненависні дотики. Одначе нарешті він звик до них і навіть зміг подолати у собі ніяковість і напруження, які незмінно викликали в ньому ці пестощі. З пихатим поблажливим виглядом приймав Біле Ікло знаки уваги, які виявляли до нього чужі боги. З іншого боку, в ньому було щось, що не допускало панібратства. Погладивши його по голові, люди поспішали відійти, самі дивуючись зі своєї сміливості.

Та не все вдавалося легко Білому Іклу. Біжучи за возом околицею Сан-Хосе, він незмінно зустрічався з хлопчиськами, які кидали в нього камінням. Щоразу його охоплювала велика спокуса, але він твердо пам’ятав, що не має прав спіймати й покарати їх. Йому доводилося придушувати в собі інстинкт самозбереження; з кожним днем він ставав більш ручним і пристосовувався до вимог цивілізації.

Однак Біле Ікло був не зовсім задоволений цими порядками. У нього не було абстрактного уявлення про право. Проте в самому житті закладено поняття справедливості, і він вважав, що несправедливо забороняти йому захищатися від хлопчаків, які кидали в нього камінням. Цієї хвилини він забував, що за умовами договору, укладеного між ним і богами, в обов’язок останніх входить дбати про нього й захищати його. Але одного прекрасного дня хазяїн зіскочив з екіпажу з батогом у руках і добряче відлупцював хлопчиськ, після чого вони вже не жбурляли в нього каміння, і Біле Ікло залишився цим цілком задоволений.

Йому ще раз довелося зазнати дещо подібне. Дорогою в місто, на перехресті біля трактиру, постійно сиділи три собаки, які відразу ж кидалися на нього, щойно він з’являвся. Знаючи його смертоносні прийоми боротьби, хазяїн не раз навіював йому закон, який забороняв битися. Як наслідок, Біле Ікло мав докладати величезних зусиль, аби спокійно проминути це перехрестя. Після першої ж атаки гарчання Білого Ікла стримувало псів від подальших спроб бійки, але вони з гавканням бігли за ним, зачіпаючи його й усіляко докучаючи. Так тривало деякий час, причому люди, котрі сиділи у трактирі, навіть цькували собак на Біле Ікло. Одного прекрасного дня вони відверто нацькували їх на вовка. Хазяїн зупинив екіпаж:

– Візьми їх! – крикнув він Білому Іклу.

Але Біле Ікло не вірив своїм вухам. Він подивився на свого хазяїна, потім на собак. Потім іще раз – запитально і збуджено – на хазяїна. Той кивнув головою:

– Візьми їх, старий! Візьми!

Біле Ікло не став чекати. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі три собаки рвонули йому назустріч. Почулося голосне воркотіння, гарчання й клацання зубів. Курява, яка здійнялася на шляху, заважала спостерігати за боротьбою. Але за декілька хвилин два пса вже валялися на дорозі, а третій рятувався втечею. Він перестрибнув рівчак, перескочив через паркан і помчав полем. Біле Ікло побіг за ним, плинучи по землі, швидко і безшумно, по-вовчому, і, наздогнавши собаку посередині поля, убив його.

Цим потрійним убивством закінчилося його зіткнення з собаками. По всій долині поширилася чутка про його перемогу, й сусіди самі почали стежити за тим, щоб їхні пси не чіплялися до вовка-бійця.

Розділ IV

Голос крові

Минали місяці. На півдні було багато їжі, працювати зовсім не доводилося, тож Біле Ікло жирів і блаженствував. Для нього це був не тільки південь земної кулі, а й південь життя. Людська ласка сяяла над ним, як золотий диск сонця, і він розквітав, немовби посаджена в доброму ґрунті рослина. Утім, він відрізнявся від решти собак. Він знав закони краще за інших псів, не знайомих з іншим життям, і виконував їх точно; та в ньому все ж таки зберігся якийсь натяк на жорстокість, яка причаїлася, неначе вовк тільки дрімав у ньому.

Він ніколи не водив дружби з собаками. Самотнім прожив він своє життя й так хотів жити далі. Переслідування Лип-Липа і всієї зграї, яких він зазнав у дитинстві, а згодом життя у Красунчика Сміта вселили в нього огиду до собак і, відвернувшись від своїх, він став тулитися до людей.

Окрім того, усі південні пси ставилися до нього недовірливо. Коли вони бачили його, в них прокидався ворожий страх перед хижаком, і вони зустрічали його гарчанням і ненавистю. Він, своєю чергою, швидко зрозумів, що йому не слід послуговуватися проти них своїми зубами: йому досить було зморщити ніс і показати ікла, щоб примусити зіщулитися будь-якого собаку.

Проте життя послало Білому Іклу одне випробування: це була Коллі. Вона не давала йому спокою. Вона не так легко підкорялася закону, як він. Вона відхиляла всі спроби хазяїна примирити її з Білим Іклом, і бідному вовкові постійно дзвеніло у вухах від її лункого гавкання й нервового гарчання. Вона не могла пробачити йому вбивства курчат і дотримувалася тієї думки, що він сповнений згубних намірів. Вона вважала його злочинцем і відповідно ставилася до нього. Вівчарка, немов поліцейський, переслідувала його по п’ятах – ішов він у полі чи до стаєнь, і варто було йому поглянути на голуба або курча, як вона негайно ж здіймала обурений гавкіт. У Білого Ікла був улюблений спосіб виражати їй своє презирство: він лягав, клав морду на передні лапи і прикидався сплячим. Це завжди бентежило її і примушувало замовкнути.

За винятком Коллі, усе подобалося Білому Іклу. Він вивчив закон, навчився опановувати себе і дістав спокій, статечність і поблажливість. Йому не доводилося більше жити у ворожій обстановці. Небезпеки, страждання і смерть не загрожували йому. Час, коли страшне невідоме повсякчас тяжіло над ним, тепер минув. Життя текло рівно і спокійно, і ніде на шляху його не зустрічалися ні вороги, ні жахи.

Йому бракувало снігу. Якби він міг міркувати, то сказав