Читати книгу - "Біле Ікло"

Біле Ікло ніколи не вмів яскраво висловлювати свої почуття. Ласкаве муркотання в бурчанні та звичка притискатися головою до хазяїна – ось єдині прийоми, якими він виражав йому свою любов. Проте незабаром йому вдалося знайти ще один спосіб.

Вовк завжди був чутливий до людського сміху. Сміх доводив його до сказу. Але він не міг сердитися на улюбленого господаря, і, коли той іноді весело і добродушно сміявся з нього, він ніяковів. Біле Ікло відчував, як у ньому підіймалося колишнє озлоблення, але воно негайно ж зустрічало протидію в почутті любові. Ні, злитися він не міг, але все-таки треба було щось робити. Спочатку він спробував напускати на себе величність, але це тільки дужче веселило хазяїна, і що пихатішим вовк ставав, то голосніше звучав сміх бога.

Нарешті одного разу веселість хазяїна заразила Білого Ікла, щелепи його злегка розтиснулися, губи трохи піднялись, і смішливий вираз, у якому було більше любові, ніж гумору, з’явився в його очах. Він навчився сміятися.

Так само він навчився вовтузитися з хазяїном, перекидатись і кататися по підлозі, піддаючись жартівливим нападам. Своєю чергою він прикидався розлюченим, скуйовджував шерсть і сердито гарчав, злобно клацаючи зубами і виявляючи найбільш злісні наміри. Але він ніколи не забувався. Зуби його завжди клацали у повітрі. У кінці такої метушні, коли ляпаси, гарчання і клацання зубів ставали особливо лютими, обидва раптом зупинялися на відстані декількох кроків один від одного та обмінювалися поглядом. І раптом, так само несподівано, як сходить сонце над бурхливим морем, вони починали сміятися. Усе це звичайно закінчувалося тим, що хазяїн обіймав шию Білого Ікла, а той у відповідь муркотів йому свою пісню любові.

Але ніхто інший не смів вовтузитися з Білим Іклом; він не дозволяв цього. Він оберігав свою гідність, і варто було кому-небудь зробити таку спробу, як його гарчання і скуйовджена шерсть негайно ж відганяли всіляку думку про добродушну метушню. Якщо він дозволяв будь-які вольнощі своєму хазяїнові, то це зовсім не означало, що він, на взір простого собаки, здатен марнувати свою любов на всіх і кожного: він цілком віддав серце одній людині й не бажав розмінювати ні себе, ні свого почуття.

Хазяїн часто їздив верхи, і супроводжувати його в цих поїздках було одним із головних обов’язків Білого Ікла. На півночі він міг довести свою вірність, працюючи в хомуті; тут, на півдні, не було нарт, і собаки не тягали важких речей. Тому Біле Ікло доводив свою вірність тим, що невідступно біг услід за конем хазяїна. Найтриваліша прогулянка ніколи не стомлювала його. Він володів вовчою, легкою, безшумною, рівною ходою й після п’ятдесятиверстової прогулянки бадьоро прибував додому раніше за коня.

Їзда верхи дала Білому Іклу привід виявити новий талант, і цей талант був чудовий тим, що він виявив його тільки двічі в житті. Вперше це трапилося за таких обставин. Якось господар намагався привчити баского чистокровного коня відчиняти й зачиняти ворота без того, щоб вершник злізав із сідла. Кілька разів він під’їжджав до воріт, прагнучи змусити коня зачинити їх, і щоразу той лякався й задкував. Коли ж вершник устромлював у нього шпори, кінь падав на передні ноги й відчайдушно брикався. Біле Ікло схвильовано стежив за тим, що відбувалося, але нарешті йому урвався терпець, і він, кинувшись до голови коня, голосно загавкав.

Незважаючи на те що згодом він часто намагався гавкати і хазяїн заохочував його в цьому, вдалося йому це ще тільки раз, причому за відсутності хазяїна. Шалена скачка хазяїна верхи по полю, заєць, який несподівано вистрибнув із-під ніг, переляк і падіння коня разом із вершником, а також отриманий останнім перелом ноги послужили приводом до цього. У пориві люті Біле Ікло кинувся був до горла коня, але голос хазяїна зупинив його.

– Додому, йди додому! – наказав він вовкові, оглянувши свою ногу.

Але Біле Ікло не мав наміру залишати його. Хазяїн хотів написати записку, але при ньому не виявилося ні олівця, ні паперу. Він знову наказав Білому Іклу йти додому.

Той подивився на нього розумними очима, відійшов на кілька кроків і повернувся, тихо скиглячи. Хазяїн заговорив із ним лагідно, але серйозно, і він, нашорошивши вуха, болісно намагався зрозуміти, чого від нього хочуть.

– Не хвилюйся, друже, – казав бог, – біжи додому й розкажи там, що зі мною трапилося. Додому! Вовче, додому!

Біле Ікло розумів слово «додому», і хоча зміст решти хазяйської промови залишився йому незбагненним, він зміркував, що хазяїн бажає, щоб він ішов додому. Він обернувся та неохоче побіг, потім знову нерішуче зупинився й озирнувся.

– Йди додому! – пролунав різкий наказ, і цього разу вовк підкорився.

Уся родина сиділа на терасі, насолоджуючись вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь укритий пилом Біле Ікло.

– Відон повернувся, – заявила мати.

Діти зустріли Білого Ікла радісними криками і побігли йому назустріч. Вислизнувши від них, він стрибнув на терасу, аж тут вони знову зловили його, загородивши йому дорогу стільцем. Він загарчав, прагнучи пройти. Мати занепокоєно глянула в той бік.

– Зізнаюсь, я завжди нервую, коли він біля дітей, – сказала вона, – я боюся, що одного прекрасного дня він несподівано кинеться на них.

Злісно загарчавши, Біле Ікло вискочив із засідки, перекинувши хлопчика і дівчинку. Мати покликала їх і почала втішати, умовляючи не чіпати Білого Ікла.

– Вовк завжди залишиться вовком, – зауважив суддя Скотт, – і довіряти йому не можна.

– Але він не зовсім вовк, – заперечила Бет, захищаючи улюбленця свого брата.

– Це особиста думка Відона, – відповів суддя. – Він тільки припускає, що в Білому Іклі є частка собачої крові, але сам зізнається, що напевно він цього не знає. Що стосується його зовнішнього вигляду…

Він не встиг закінчити своєї фрази. Біле Ікло зупинився перед ним, люто гарчачи.

– Забирайся! Потурбуйтеся лягти, сер! – наказав суддя Скотт.

Біле Ікло підійшов до дружини улюбленого господаря. Вона скрикнула від переляку, коли він схопив її зубами за сукню і смикав, аж поки тонка матерія не розірвалася. До цього часу він устиг привернути до себе загальну увагу. Він перестав гарчати і стояв, підвівши голову й дивлячись усім у вічі. Горло його судомно стискалося, не видаючи ні звуку; він тремтів усім тілом від зусиль виразити те, що наповнювало всю його істоту.

– Сподіваюся, що він не