Читати книгу - "Біле Ікло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Запевняю вас, що він прагне заговорити, – раптом оголосила Бет.
Тієї ж хвилини Біле Ікло, ніби знайшовши дар мови, раптом голосно загавкав.
– Щось трапилося з Відоном, – рішуче заявила його дружина.
Усі разом підвелися, а Біле Ікло збіг із ґанку, обертаючись на бігу, щоб упевнитися, що за ним ідуть. Удруге й востаннє в житті він загавкав, і його зрозуміли.
Після цього випадку всі жителі Сьєра-Вісті почали ставитися до Білого Ікла з набагато більшою симпатією, і навіть конюх, якому він прокусив руку, запевняв, що він дуже розумний пес, хоч і вовчої породи. Суддя Скотт дотримувався старої думки і, підкріплюючи її вимірюваннями й описами, які він черпав з енциклопедичних словників і книг із природничої історії, доводив усім на не втіху, що Біле Ікло, поза сумнівом, – чистокровний вовк.
Час минав, а сонце все ще зігрівало своїми променями долину Санта-Клара. Але коли дні стали коротшими і почалася друга зима, Біле Ікло зробив дивне відкриття. Зуби Коллі стали менш гострими. У її грайливих укусах відчувалася якась м’якість, вони не викликали болю. Він забув, що вона отруювала йому життя, і коли вона загравала з ним, вовк прагнув відповісти їй тим самим, і це робило його тільки смішним.
Одного прекрасного дня, ганяючись за Білим Іклом по пасовищу, вівчарка заманила його до самого лісу. Це було саме в той момент, коли його хазяїн збирався їхати верхи. І Біле Ікло знав про це. Осідланий кінь стояв коло ґанку. Біле Ікло зупинився нерішуче. Аж раптом його охопило щось сильніше, ніж усі вивчені ним закони і всі засвоєні звички, це щось виявилося навіть дужчим за любов до хазяїна, потужнішим за схильність до самоти, і, коли, у момент його нерішучості, Коллі ущипнула його і відбігла, він обернувся й попрямував за нею. Цього дня хазяїн його катався сам. А в лісі поруч бігли Біле Ікло і Коллі, як багато років тому мати його Кича бігла зі старим Однооким у мовчазному північному лісі.
Розділ V
Вовк, що дрімає
Приблизно в той час, описуваний нами, усі газети були сповнені подробиць про сміливу втечу злочинця з Сан-Квентинської в’язниці. Це була жахлива людина. Він народився чудовиськом, а суспільство не подбало про те, щоб виправити його. У суспільства важка, груба рука, і ця людина могла бути прекрасним доказом цього. Це був звір у людській подобі, і такий страшний, що його правильніше було б зарахувати до хижаків.
У в’язниці він виявився невиправним. Покараннями не можна було зломити його лиху волю. Він готовий був радше померти, борючись до останнього подиху, ніж жити, терплячи побої. Що лютішим він ставав, то жорстокіше чинило з ним суспільство, а це ще більше підсилювало його злість. Гамівна сорочка і побиття були непридатними засобами для виправлення Джима Голла, та саме в такий спосіб чинили відносно нього завжди, починаючи відтоді, коли він іще маленьким хлопчиком тинявся околицями Сан-Франциско і являв собою м’яку глину, котрій оточення могло надати будь-якої форми.
Під час третього свого ув’язнення Джим Голл зіткнувся з наглядачем, який був майже таким самим звіром, як і він. Наглядач поводився з ним нелюдяно, дошкуляв начальству неправдивими доносами на нього і постійно його переслідував. Різниця між ними полягала лише в тому, що у наглядача була зв’язка ключів і револьвер, а у Джима Голла – тільки руки й зуби. Одного разу він кинувся на наглядача і вчепився в його горло зубами, мов хижий звір.
Після цього Джима помістили у відділення для невиправних. Він залишався там три роки. Підлога, стіни і стеля камери були залізні. Він ніколи не покидав камери, не бачив неба й сонячного світла. День був для нього сутінками, а ніч – чорним мороком. Він був живцем похований у залізній могилі. Він не бачив людського обличчя, не чув людського голосу. Коли йому просовували їжу у віконце камери, він гарчав, наче звір. Він ненавидів увесь світ. Зазвичай він цілодобово вивергав у прокляттях свою злість до цілого Всесвіту, але іноді впродовж тижнів і місяців не видавав ані звуку, прислухаючись до того, як тиша в’їдається в його душу. Це була почвара, яка може привидітися тільки хворій уяві.
І раптом уночі він утік. Начальство в’язниці відмовлялося вірити цьому; проте камера його була порожня, і на порозі її лежало тіло вбитого наглядача. Шлях утікача по в’язниці був відзначений ще двома мертвими тілами вартових, яких Голл, щоб уникнути шуму, задушив руками.
Він зняв зброю з убитих ним наглядачів і, озброєний з голови до ніг, утік у гори. Голова його була оцінена дуже високо, і жадібні фермери вийшли на нього з рушницями, тому що ціною його крові можна було звільнити землю від застави або відрядити сина в університет. Добровольці з міських жителів приєдналися до них. Його скривавленими слідами бігла, таким чином, ціла зграя. А крім того, за ним гналися хорти, яких суспільство тримало для свого захисту, – поліцейські й детективи. До їхніх послуг був увесь апарат влади – телеграф, телефон і спеціальні потяги.
Іноді переслідувачі стикалися з ним і бились або тікали від нього через оточені колючим дротом загорожі – і те й те на втіху людям, що читали звіти про це в ранкових газетах. Поранених і вбитих, яких доправляли в місто після таких зіткнень, змінювали нові любителі полювання на людину.
Аж раптом Джим Голл зник, як у воду впав. Сищики марно прагнули натрапити на його слід. Озброєні люди затримували нешкідливих фермерів, і ті змушені були потім доводити, хто вони такі, а охочі за будь-яких обставин отримати криваву премію декілька разів знаходили тіло Джима Голла.
У Сьєра-Вісті газети читали радше з хвилюванням, аніж із цікавістю. Жінки були перелякані. Суддя Скотт підсміювався з них, проте дарма, оскільки Джим Голл сидів на лаві підсудних саме в останні дні служби Скотта і був засуджений саме ним. А Джим Голл на повний голос присягнувся в судовій залі, що настане день, коли він помститься судді, який засудив його.
Тоді Джим Голл мав рацію. Він не був винний у тому злочині, за який його тепер засудили. Це була «обмова». Він був засуджений і посаджений у в’язницю за злочин, якого не скоїв. Узявши до уваги його колишню дворазову судимість, суддя Скотт засудив його й тоді: він засудив його на п’ятдесят років.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біле Ікло», після закриття браузера.